РОЗДІЛ ІІ ГОЛОВНІ СФЕРИ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

РОЗДІЛ ІІ ГОЛОВНІ СФЕРИ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

ГЛАВА 4 ЕКОНОМІКА КРАЇН ОЕСР

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

До країн із розвинутою ринковою економікою, або індустріально розвинутих країн, належать держави - члени Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР). Ця організація створена 1961 р. До неї входять: Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, США, Туреччина, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція та Японія.

Країни ОЕСР посідають провідне місце у світовому господарстві, про що свідчить, зокрема, їхня питома вага у світовій торгівлі. Так, 1990 р. на країни ОЕСР припадало 71,5 % світового експорту, в тому числі на США - 11,5, ЄС - 39,4, Японію - 8,4 %, на ці ж країни припадало 72,4 % світового імпорту, в тому числі на США - 14,5, ЄС - 39,6, Японію - 6,6 %.

Про рівень економічного розвитку цих країн свідчить і те, що найбільша частина національного багатства сьогодні створюється в так званому третинному секторі економіки, тобто у сфері послуг (табл. 1).

Серед країн ОЕСР виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а також країни ЄС (серед 15 країн ЄС, у свою чергу, виділяється ФРН). До лідерів за окремими економічними показниками належить також Канада (табл. 2).

Ступінь економічного розвитку окремих країн можна визначити, зіставляючи рівень розвитку продуктивності праці у провідних галузях економіки. Таке дослідження, зокрема, проведене Глобальним інститутом Міккінзі, об'єктом аналізу були взяті дев'ять галузей виробництва.

У результаті дослідження виявилося, що 1990 р. продуктивність праці на японських та німецьких підприємствах склала лише 83% продуктивності праці американських підприємств. Аналіз ситуації в окремих галузях дає дещо іншу картину. Скажімо, у виробництві автомобілів, автооблад-нання та комплектуючих, побутової електроніки, сталі й металовиробів продуктивність праці в Японії перевищувала американську майже на 50%.

США мали очевидну перевагу у виробництві продуктів харчування та пива, однак оскільки у харчовій промисловості Японії зайнято більше людей, ніж у виробництві автомобілів і комплектуючих, металовиробів, разом узятих, то стає зрозумілим, чому рівень продуктивності праці у цій галузі виявився в Японії в середньому нижчим.

ФРН відставала від своїх конкурентів практично у більшості галузей і лише у виробництві сталі німецька продуктивність праці була така сама, як і в Америці, а в харчовій промисловості - перевищувала навіть японський рівень.

Це співвідношення між країнами за 1987- 1990 pp. не змінилося в цілому, хоча Японія наздогнала США у восьми, а Німеччина - шести галузях.

БАНКИ ТА ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Країни - члени ОЕСР мають високорозвинену банківську та фінансову систему. У цих країнах центральний банк є найважливішим кредитно-фінансовим інститутом держави і, як правило, виступає у формі акціонерного товариства. Акції центрального банку можуть або повністю належати державі (Банк Англії, Банк Франції), або розподілятися між державою та приватними інститутами (Банк Японії,

Банк Італії, Банк Щотландії). Центральні банки мають широку мережу відділень по всій країні. Вирішальну роль у фінансуванні економіки в кожній країні ОЕСР відіграють приватні кредитні установи. Кредитні системи, наприклад, Франції, Італії, Іспанії вирізняються активною роллю держави на грощовому ринку. Уряд здійснює безпосередній контроль за діяльністю приватних кредитних інститутів через участь у їхньому капіталі тощо.

Економічна система країн ОЕСР заснована на поєднанні ринкового механізму з активним втручанням держави (уряду) У господарське життя як на макро-, так і на мікрорівні. Необхідність такого втручання зумовлена передусім тим, що у будь-якій економіці, що функціонує на основі плюралізму власності, мають місце значні коливання ділової активності, які завжди супроводжуються негативними соціально-економічними наслідками. По-друге, ринкова система як така самостійно не може ефективно реагувати на побічні результати економічної діяльності. По-третє, ринкові сили неспроможні задовольняти попит на так звані суспільні блага та деякі інші товари. Й нарешті, в разі дії лише ринкових механізмів відбувається неадекватний розподіл ресурсів, доходів та добробуту.

Урядове втручання в економіку має різні форми, найбільш важливими є: антимонопольні заходи, економічне регулювання, державна власність, регулювання соціальних відносин, захист патентів та контроль за ціноутворенням.

АНТИМОНОПОЛЬНІ ЗАХОДИ

Метою таких заходів є сприяння та підтримка ринкової конкуренції, боротьба з монопольними явищами в економіці. Наприклад, відповідно до антиринкового законодавства уряд США зобов'язаний активно впливати на існуючі та майбутні ринкові структури, накладати адміністративні або кримінальні покарання на тих бізнесменів, Діяльність яких суперечить суспільним інтересам. Антитрестовські заходи, як правило, стосуються монопольних утворень, злиття (об'єднання) компаній, ціноутворення, недобросовісної ділової практики (як, наприклад, цінова дискримінація).

У Великобританії ставлення до монопольних явищ можна визначити як нейтральне; спеціальні антимонопольні заходи можуть застосовуватися лише тоді, коли чітко доведено факт ущемлення суспільних інтересів. Відповідно до Закону про добросовісну торгівлю від 1973 р. монопольна ситуація виникає тоді, коли одна фірма або група компаній контролює 25 і більше відсотків пропозицій товарів чи послуг певної категорії. В цьому разі Комісія з питань монополій і злиття компаній може провести антимонопольне розслідування.

У Великобританії для визначення наявності монопольного явища може використовуватись і такий критерій: якщо вартість активів, які переходять від одного власника до іншого, перевищує 30 млн. ф. стерлінгів, то антимонопольний запит неминучий.

У Бельгії, на відміну від інших країн, антимонопольне законодавство практично відсутнє: лише в одному із законів є положення, що забороняє будь-які дії, спрямовані на використання домінуючих ринкових позицій невідповідним чином. Відсутнє й регулювання процесу об'єднання фірм та поглинання однієї компанії інщою. В цьому разі вимагається лише заздалегідь проінформувати міністрів фінансів, економіки та регіонального господарства, якщо в результаті такого злиття чи поглинання новому власникові переходить щонайменше третина акцій бельгійської компанії за умови, коли її капітал та резерви оцінюють у 100 млн. бельгійських франків і більше.

В Австрії відповідно до Закону про картелі від 1972 р. усі підприємства, які мають домінуюче становище на ринку, повинні зареєструватись у спеціальному Реєстрі картелів. Закон визначає, що підприємство домінує на ринку, коли: а) зазнає незначної конкуренції з боку інших виробників окремих товарів та послуг; б) має більше 5% внутрішнього ринку, причому пропозиція товарів (послуг) на внутрішній ринок здійснюється двома-трьома фірмами, або якщо дана компанія входить у число чотирьох найбільших фірм, які разом займають не менше 80 % внутрішнього ринку.

Згідно з австрійським законодавством, картелем є об'єднання незалежних підприємств або федерацій підприємців з метою регулювання чи обмеження конкуренції. Угода про створення такого картелю має укладатись тільки у письмовій формі (в тому числі тоді, коли таке об'єднання створюється за кордоном, але планує діяти в Австрії), а її копія повинна надсилатися для внесення в Реєстр Картелів. Така угода санкціонується лише тоді, коли об'єднання вважається економічно виправданим з точки зору інтересів кінцевих споживачів.

ЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Об'єктом такого регулювання е окремі види господарської діяльності з метою забезпечення ефективного функціонування економічної системи в цілому. Економічне регулювання здійснюється як на національному, так і регіональному рівнях.

Одним з інструментів економічного регулювання є заборона інвестування приватного (або іноземного) капіталу в окремі галузі економіки. Так, приватні бізнесмени не можуть вкладати свої кошти в телекомунікації (крім виробництва відповідного обладнання), теле- та радіомовлення, забезпечення природним газом. Подібні обмеження так чи інакше існують в усіх країнах ОЕСР.

Традиційно активну роль в економіці відіграє держава і в Італії. Уряд тут має монополію на діяльність у чотирьох галузях, найбільш важливою серед яких є виробництво сигарет і сигар. До державного сектора належать також залізниці, авіалінії, телефонний зв'язок, радіомовлення й телебачення.

Важливим каналом державного впливу у. цих країнах є встановлення особливого режиму регулювання в окремих сферах економіки (визначення так званих "спеціальних" галузей). Підприємницька діяльність у даних сферах (до яких, як правило, належать: банківська справа, страхування, телекомунікації, забезпечення нафтою й газом та деякими іншими ресурсами, телебачення, радіомовлення тощо) регулюється шляхом видачі відповідних ліцензій та встановлення норм і правил поведінки спеціальними державними інститутами. Так, у Великобританії кожна банківська установа має отримати дозвіл на діяльність від Банку Англії, страхова компанія - від Міністерства торгівлі та промисловості. Ліцензії на право вести пошукові роботи на нафту й газ та займатися їх видобутком на материку видає Державний секретар у справах енергетики.

В Італії уряд контролює значну частину національної економіки через Інститут промислової реконструкції (Institute per la Riconstruzione Industriale) або через спеціальні холдингові компанії типу ЕНІ, Фінмекканіка і т. п. До речі, ІПР безпосередньо контролює три з чотирьох найбільших комерційних банків країни.

Спеціальний режим регулювання таких сфер, як банківська справа та страхування, судноплавство, міжнародні авіаперевезення, щосейні перевезення, застосовується і в Нідерландах. У цій країні існують певні кваліфікаційні вимоги й до тих осіб, які бажають займатися медициною, бухгалтерською чи юридичною діяльністю тощо.

Усі країни ОЕСР так чи інакше дбають про вирішення проблем окремих регіонів. Для допомоги на регіональному рівні (ці райони називаються "зонами сприяння") у Великобританії, наприклад, існує система, яка складається з декількох елементів.

Регіональне вибіркове сприяння передбачає надання грантів для реалізації конкретних проектів та гарантій від валютного ризику. Гранти призначені для покриття частини видатків інвестора, причому їхня сума залежить від кількості створених або збережених робочих місць. Валютні гарантії надаються тим підприємцям, які отримали позику від Європейського Об'єднання Вугілля та Сталі (ЄОВС) за умови, що сума позики не перевищує 500 000 ф. стерлінгів. Гранти місцевим підприємцям надаються Міністерством промисловості й торгівлі тим фірмам, де зайнято менше 25 чоловік, для придбання активів та розвитку виробництва.

Позики компанії Бритіш Стіл ЛТД. Ця компанія - філіал корпорації Бритіш. Стіл надає кошти на пільгових умовах та фінансує окремі венчурні проекти, реалізація яких створює нові робочі місця. Такі позики надаються строком на два-три роки за умови, якщо існує потреба у фінансових коштах, а всі їхні джерела вже використані.

Позики компанії Бритіш Коал Ентерпрайз надаються названою компанією, аби "сприяти створенню нових, альтернативних робочих місць у традиційних вугледобувних районах".

Важливою складовою частиною британської системи регіонального сприяння є позики з метою заохочення малого бізнесу в сільській місцевості та реалізації проектів оновлення міст у широкому значенні цього слова.

Подібні системи існують практично в усіх країнах ОЕСР, хоча в деяких аспектах вони можуть істотно відрізнятися. Так, уряд Нідерландів забезпечує збалансований розвиток окремих регіонів переважно шляхом створення у них більш сприятливого інвестиційного клімату. В Австрії, крім надання пільгових позик, використовуються такі стимули, як передача місцевої комунальної нерухомості в безоплатне користування інвесторові, звільнення на певний термін від сплати місцевих податків тощо.

ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ

У багатьох країнах окремі підприємства перебувають не тільки під контролем, а й у власності уряду. Це дає змогу більш ефективно впливати на національну економіку. Сьогодні найбільшим обсягом державної власності серед інших країн виділяється Італія. Державі належить чотири великих конгломерати, які з'явились після Першої світової війни, коли держава втручалася в економіку з метою врятування багатьох компаній. На відміну від інших країн процес приватизації державних підприємств в Італії йде надзвичайно повільно внаслідок політичних суперечностей та позиції профспілок.

Практично в усіх країн-членів ОЕСР існував досить значний державний сектор, особливо в таких галузях, як телекомунікації, транспорт, деякі види обробної промисловості. Але в 80-ті роки чимала частина акцій цих компаній була розпродана, і вони перейшли переважно у приватну власність. Інколи держава, як, наприклад, у Великобританії залишає за собою невеликий пакет акцій, або так звану "золоту" акцію, що дає урядові право накласти вето на будь-яку операцію, яка суперечить суспільним інтересам.

РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Тут мається на увазі забезпечення нормального функціонування системи охорони здоров'я, дотримання певних стандартів якості товарів та послуг, охорони праці й захисту навколишнього середовища тощо. Відповідно до угоди між урядом Австрії, наприклад, та "соціальними партнерами" була створена Паритетна комісія, покликана сприяти добровільному самоконтролю учасників угоди над рівнем цін та заробітної плати. Соціальними партнерами є роботодавці та наймані працівники, інтереси яких представляють професійні об'єднання, а також Федеральна Економічна Палата, Сільськогосподарська Палата, Палата праці та сільськогосподарської праці й Федерація професійних спілок.

Система соціального забезпечення в усіх країнах ОЕСР досить розвинута і фінансується як з державного бюджету, так і за рахунок внесків працюючих, які акумулюються пенсійними фондами, страховими компаніями тощо. Так, у Данії ця система складається з п'яти елементів. Це, по-перше, пенсії за віком, медичне обслуговування й виплати на дітей, які фінансуються із суспільних фондів. Другим елементом є виплати по безробіттю та непрацездатності. По-третє, за рахунок внесків працюючих фінансуються додаткові пенсії за віком. Четвертий елемент - страхування в разі нещасного випадку на роботі. І нарешті, останньою складовою частиною є фонд гарантій для працюючих.

Усі згадані виплати фінансуються переважно урядом, причому роботодавець не знає величини безпосередніх видатків соціального характеру.

У країнах із федеральним устроєм кожен рівень влади виконує свою функцію в галузі соціального захисту. Так, у Канаді Федеральний уряд сплачує всім особам, які досягли 65 років, незалежно від рівня доходу та добробуту однакову пенсію з Фонду консолідованих доходів. Він також виплачує щомісячну допомогу сім'ям з дітьми віком до 18 років. Вартість медичного обслуговування (включаючи перебування у лікарні) сплачують головним чином уряди провінцій через окремі спеціальні програми, але й федеральний уряд вносить значні кошти для реалізації цих програм.

ЗАХИСТ ПАТЕНТІВ

Кожна країна має свою систему захисту патентів, торговельних знаків, авторських прав. У цій сфері країни ОЕСР активно співробітничають на міжнародному рівні.

КОНТРОЛЬ ЗА ЦІНОУТВОРЕННЯМ

Державний вплив на рівень цін реалізується як безпосередньо через визначення максимальних і мінімальних рівнів цін, так і опосередковано.

В Італії існує навіть спеціальний Міжвідомчий комітет цін, який визначає максимально можливі ціни на багато які товари (бензин, нафта і нафтопродукти, асфальт, цемент, вугілля, сталеві труби, добрива, цукор, хліб). Цей орган також встановлює роздрібні ціни на окремі види фармацевтичних виробів.

Досить жорстка система регулювання цін існує і в Бельгії. Щоб підвищити ціну реалізації, там необхідно мати дозвіл Міністерства економіки. В заяві треба викласти необхідну інформацію, включаючи розрахунки, які характеризують динаміку кожного елемента витрат. До того ж, необхідно показати такі складові ціни, як вартість сировини та напівфабрикатів, видатки виробництва чи витрати, пов'язані з імпортом товару, витрати реалізації та розмір прибутку. Міністр економіки може дозволити підвищити ціну, заборонити збільшити її повністю або частково. Якщо з такою заявою звертається одна чи кілька компаній індивідуально, які разом репрезентують лише частину ринку, то міністр може повідомити заявника про необхідність утриматися від підвищення ціни строком до шести місяців. Коли рекомендований період скінчиться, то компанія (або компанії) може збільшити ціну.

У Фінляндії регулювання цін на деякі товари (спиртні напої, паливно-мастильні матеріали) здійснюється через систему прямих і непрямих податків.

У таких країнах, як Канада, контроль за цінами взагалі відсутній.

Втручання держави в економічні процеси залежить від конкретних умов, тому його масштаби та інструменти реалізації не залишаються незмінними. Так, наприкінці 70-х - початку 80-х років індустріальне розвинуті країни під тиском обставин перейшли до нової системи управління господарськими процесами, в основу якої було покладено денаціоналізацію (або приватизацію) та дерегуляцію. Перші програми приватизації, тобто розпродажу державних активів, були започатковані у Великобританії, ФРН, Канапі Швеції та Нідерландах. У середині 80-х років приватизаційні процеси досягли Франції, Іспанії, Японії, Бельгії, Данії, Італії та ін.

Приватизація йшла двома основними шляхами: через реалізацію акцій компанії на фондовому ринку (біржі) або через переговори з конкретними покупцями.

Дерегуляція була спрямована на ліквідацію обмежень конкуренції між приватними компаніями та державою, тобто вирівнювання умов, в яких функціонують економічні агенти. Ця політика базувалась на відомому положенні мікроекономічної теорії, згідно з яким зменшення втручання держави в економіку має позитивні результати для споживача.

Дослідження показали, що політика дерегулювання 80-х років виявилась успішною. Наведені в таблиці 3 дані свідчать про досить значний виграш споживачів і виробників практично в усіх галузях, де реалізовувались програми дерегулювання.

Споживачі отримали економічний виграш внаслідок зменшення цін та поліпшення якості послуг, хоча повністю позитивний ефект кількісно обрахувати неможливо.

Вплив дерегулювання позначився для виробників на зменшенні доходів і видатків. Це пояснюється тим, що Регулювання - певний монополістичний стан, який, за визначенням, веде до зростання доходів та видатків. У деяких галузях (автомобільні вантажні перевезення, наприклад) доходи скоротилися більше, ніж видатки. На залізничному транспорті ситуація склалась інакше: видатки зменшилися, а скорочення доходів було значно пом'якшене завдяки новим можливостям диференціювати ціни у різних секторах ринку, що дало змогу збільшити прибутки.

СУЧАСНІ ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Головним завданням економічної політики країн ОЕСР на сучасному етапі визначили забезпечення довготривалого економічного зростання та соціального прогнозу на неінфляційній основі. Для вирішення цього завдання необхідно проводити ефективну грощово-кредитну й фінансову політику, прискорити структурну перебудову національних економік.

Основна мета грощово-кредитної політики - зменшення рівня інфляції та стабілізація цін. Досягнення цих взаємопов'язаних цілей, на думку експертів ОЕСР, залежить від двох груп чинників. Це, по-перше, темпи економічного пожвавлення, а, по-друге - сукупність невизначеностей, пов'язаних з реалізацією грощово-кредитної політики. До останніх належать: наслідки структурних змін в економіці, які сталися в останнє десятиріччя (особливо на фінансових ринках); характер та форми реакції національних економік на різні негативні впливи; економічні наслідки змін відсоткових ставок та час фактичного прояву згаданих явищ.

Хоча всі країни ОЕСР розглядають стабільність цін як самостійну мету грощово-кредитної політики, але в статутних документах лише деяких центральних банків містяться відповідні положення. Так, у США в законі про Федеральну Резервну Систему говориться, що ФРС та її Комітет по операціях на відкритому ринку "мають підтримувати довгостроковий ріст грощових і кредитних агрегатів, відповідно до економічних можливостей забезпечити збільшення виробництва в довгостроковому плані так, щоб сприяти максимальній зайнятості, стабільності цін та помірним довгостроковим відсотковим ставкам".

У Німеччині відповідно до закону про Дойче Бундесбанк на цю .установу покладається регулювання "кількості грошей в обігу та кредитних ресурсів, що надходять до господарства з метою захисту національної валюти". Водночас стабільність цін завжди була й залишається в центрі грощово-кредитної політики Німеччини.

Чинне законодавство надає Банкові Японії широкі повноваження для проведення таких заходів, які сприяли б повній зайнятості, обмежували інфляцію, забезпечували економічне зростання та стабільність платіжного балансу. В Японії уряд і банк дуже тісно координують свою діяльність. Так У середині 60-х років, коли уряд прагнув ліквідувати зовнішній дефіцит, Банк Японії проводив політику, спрямовану на досягнення позитивного сальдо зовнішнього балансу. Згодом банк спрямував свої зусилля на забезпечення стабільного неінфляційного росту та ефективного функціонування фінансової системи водночас.

Наведемо перелік цілей грощово-кредитної політики семи провідних індустріально розвинутих країн (табл. 4).

Усі індустріально розвинуті країни розглядають зменшення рівнів інфляції як важливий інструмент забезпечення стабільності цін, а Великобританія, Канада, Фінляндія, Нова Зеландія та Швеція чітко визначили конкретні показники інфляції як цілі поточної грощово-кредитної політики (табл. 5). Лише Нова Зеландія законодавче фіксує необхідність подолання інфляції задля стабілізації цін як окремого напрямку діяльності свого центрального банку.

Інші країни ОЕСР також встановлюють середньострокові рівні інфляції і використовують їх для визначення завдань поточної економічної політики, а не як самостійні цілі, які необхідно досягти. Так, у Німеччині середньостроковий показник інфляції на 1993 р. становив 2% і використовувався для розрахунку офіційного збільшення грощової маси.

Велику увагу країни ОЕСР приділяють підвищенню ефективності бюджетно-фінансової політики. Головний акцент робиться на максимально можливому узгодженні поточних завдань з довгостроковими цілями. Всі країни при вирішенні бюджетно-фінансових питань виходять з того, що державні (бюджетні) витрати не повинні підмінювати приватні нагромадження, а структура бюджету мусить сприяти ефективному функціонуванню економіки.

Якщо наприкінці 80-х років дефіцит державного бюджету практично в усіх країнах ОЕСР знижувався, то, починаючи від 1990- 1991 pp., спостерігається його зростання як частки ВВП. Це спричинено і поточними причинами, і довгостроковими чинниками. На сучасному етапі збільшення видатків на охорону здоров'я та навколишнього середовища, інвестиції в інфраструктурні об'єкти не компенсуються очікуваними надходженнями від скорочення військових витрат тощо. Старіння населення практично в усіх розвинутих країнах вимагає вже сьогодні виділення значних коштів для створення активів, надходження від яких в недалекому майбутньому можна було б використати для соціального захисту населення.

Важливою соціально-економічною проблемою є безробіття, яке в 1993 р. становило 7,1% (28,8 млн. чоловік) у цілому серед цих країн: в Італії - 10,7%, Франції - 10,1, Канаді - 9,8, Великобританії - 9,7, Сполучених Штатах - 6,1%.

На думку експертів ОЕСР, сучасне безробіття породжене в основному глибинними факторами структурного характеру. Структурне безробіття постійно зростає протягом останніх 20 років, особливо в країнах ЄС. У більшості цих країн підвищується безробіття серед молоді, значна частина безробітних не може влаштуватися на роботу тривалий час.

Для підвищення рівня зайнятості уряди здійснюють найрізноманітніші заходи, на які витрачається 1% сукупного ВВП країн. І хоча досі не вироблено універсальних рецептів на всі випадки життя, але практика дає змогу виділити кілька пріоритетів у політиці зайнятості. Це, по-перше, поліпшення системи перепідготовки, консультаційної допомоги та пошуку робочих місць. По-друге, ефективним засобом може бути пом'якшення норм і правил, які регулюють зайнятість. Мається на увазі більш широке застосування короткотермінових контрактів, зменшення соціальних відрахувань та мінімальних ставок заробітної плати за умови збільшення кількості зайнятих тощо. Третім напрямом вважається поліпшення системи освіти в цілому. Велике значення має також координація міграційної політики.

Важливим елементом середньострокової стратегії є структурна перебудова економіки, її суть полягає в тому, що грощово-кредитна та бюджетно-фінансова політика мають стабілізувати макроекономічне середовище, з огляду на яке економічні агенти намагаються створити необхідні умови Для вивільнення ресурсів з державного сектора з метою більш ефективного застосування їх у приватному. Структурна політика покликана також забезпечити країні можливість гнучко реагувати на різні негативні чинники та підвищувати ефективність використання наявних ресурсів.

В умовах зростаючої взаємозалежності країни ОЕСР приділяють велику увагу визначенню проблем, вирішення яких можливе за умови координації зусиль на багатосторонній основі. До таких проблем передусім належить торгівля. Всі дані країни виступають за лібералізацію світової торгівлі, свідченням чого є успішне завершення Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів у межах ГАТТ. У галузі міжнародного економічного співробітництва члени ОЕСР висловлюються проти таких явищ, як "керована" торгівля, унілатералізм, білатералізм тощо. Регіональні інтеграційні процеси повинні сприяти дальшій лібералізації міжнародної торгівлі, а їхні цілі мають збігатися з міжнародними зобов'язаннями країн. До того ж розвиток регіональних угруповань не повинен підривати багатосторонню торговельну систему.

Другим галузевим пріоритетом економічної політики є сільське господарство. З цим напрямом тісно пов'язані проблеми розвитку сільськогосподарських регіонів.

Усі країни ОЕСР, по-третє, велику увагу приділяють розвиткові науки й техніки, впровадженню нових технологій в усі сфери соціально-економічного розвитку, оскільки в 90-ті роки саме цей чинник є головним у забезпеченні національної конкурентоспроможності та підвищенні ефективності виробництва.

Контрольні запитання та завдання

1. Які особливості економічного розвитку країн, що входять до ОЕСР?

2. У чому полягає суть антимонопольних заходів у країнах ОЕСР?

3. Охарактеризуйте специфіку підприємницької діяльності окремих країн даної групи.

4. Назвіть форми регулювання суспільних відносин у країнах ОЕСР.

5. Які сучасні пріоритети економічної політики країн ОЕСР?

6. У чому суть грощово-кредитної політики країн, що входять до ОЕСР?

ГЛАВА 5 ЕКОНОМІКА ПЕРЕХІДНИХ СУСПІЛЬСТВ

У 80-90-х роках XX ст. сталися кардинальні й далекосяжні зміни у структурі світової економіки. Досі її формували три укрупнені компоненти. Перший складався з країн із розвинутою ринковою економікою, другий формували країни, що розвиваються, третій - соціалістичні країни. На Заході їх ще називали комуністичними країнами з плановою економікою, керованою з одного центру. Перші дві групи країн розрізняються між собою ступенем економічного розвитку. Він характеризується у світовій економічній літературі численними показниками, серед яких можна виділити основні й деталізовані. До перших належать: обсяг валового внутрішнього продукту, національного доходу, а також ці показники, взяті з розрахунку на душу населення. До інших зараховують погодинну заробітну плату, сукупний експорт та імпорт і його розподіл по регіонах світу, сукупні споживчі витрати та їх диференціацію за статтями витрат, кількість легкових, вантажних автомобілів й автобусів, телефонних ліній, телевізорів і комп'ютерів, виробництво сталі, цементу, електро- та зведеної енергії. Ці показники теж розраховують на душу населення. До даних показників як критеріїв поділу в ранзі основних і деталізованих додають ще галузеву структуру національного виробництва.

У структурі виробництва виділяють частку й динаміку розвитку сільського виробництва, переробної промисловості й рівень її диверсифікації, а також розвинутість сфери послуг, зокрема транспорту, комунікацій та інформаційних систем. Цікаво і показово, що не лише чисельність населення, а й його вікова структура, темпи приросту, народжуваність використовуються як критерії розмежування цих Двох регіонів світової економіки.

Нині дедалі частіше наголошують на різниці між згаданими країнами щодо показників соціально-гуманітарного Розвитку. Серед них одними з найважливіших вважаються Дані про середню очікувану тривалість життя, рівень освіти та інші показники економічного, екологічного, соціально-політичного, морально-культурного стану людей у різних країнах і регіонах.

Залежно від прийнятих цілей, методики та технології дослідження ці показники можуть розширюватись, звужуватися, зводитись до загальних або часткових індексів.

Звичайно, при класифікації цих країн беруть до уваги історичні, політичні, соціально-культурні особливості як розвинутих, так і тих країн, що розвиваються. Важливими, але не вирішальними, є показники, які характеризують управління економікою, методи координації та легітимізації економічного життя цих країн, прийняті ними світоглядні системи, стилі економічної діяльності.

Щодо соціалістичної групи країн названі основні і деталізовані показники не є вирішальними. З огляду на них одні країни можуть бути зараховані до першої групи, інші - до другої. Істотними й достатніми показниками і критеріями у них є співвідношення політики та економіки, характер їхньої економічної системи, методи управління національною економікою, форма власності та її реалізація, ступінь відкритості економіки і її взаємини зі світовою економікою, панування марксистсько-ленінської ідеології. З огляду на перщочергове значення політики та ідеології як показника й критерію для виділення соціалістичної групи країн вважають, що сам факт панування у цих країнах комуністичних партій є достатнім для класифікації їх як соціалістичних. Утвердження таких партій із самого початку надає економічним системам даних країн певну специфічність та деякі спільні риси. Подані наприкінці глави таблиці (1, 2, 3, 4) підтверджують наші положення, що належність до соціалістичних країн визначається не кількісними соціально-економічними показниками, а зосередженням усієї повноти влади в руках комуністичної партії, що керується марксистсько-ленінською ідеологією. Це означає злиття політики й економіки, директивне планування економіки, рудиментний обсяг ринкового господарювання, підпорядкованість економіки зміцненню влади партії, закритість економіки щодо зовнішнього, несоціалістичного світу. Перші 14 країн у табл. 1 належать до тих країн, де соціалізм досяг свого завершеного, консолідованого вигляду внаслідок панування там понад три десятиріччя комуністичних партій.

Із 1989 по 1995 р. на економічній карті світу появився великий регіон перехідних економік. До нього можна зарахувати всі згадані 14 соціалістичних країн, крім Північної Кореї та Куби. До особливого типу перехідних економік належать Китай та В'єтнам. Країни, що в таблиці 1 нижче Куби можна лише умовно назвати як перехідні економіки хоча б тому, що комуністичні партії були там при владі надто короткий час і не встигли "побудовою" соціалістичного суспільства вкрай спотворити господарське життя. Через це у даних країнах не було відправного стану для здійснення переходу.

Група власне перехідних економік теж неоднорідна, її можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політично й економічно з ФРН, тому її варто розглядати окремо. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Ми виділяємо їх в окрему підгрупу через те, що перехідна економіка Албанії зазнала унікального впливу десятиріч найвитонченіших форм тоталітаризму, а держави колишньої Югославії мають досвід економічного життя за умов самоврядування працівників і, отже, недержавної власності, а також розвитку ринкової й відкритої економіки.

Друга група - п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вони успадкували найбільш консолідовану й довготривалу соціалістичну систему, розклад якої є результатом внутрішніх суперечностей. Майже всі вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах. Економічні системи даних країн є частинами колись єдиного, планованого з одного центру господарського комплексу. Тому всі вони повинні формувати національно-державні економіки, долаючи одні й підтримуючи інші доцентрові тенденції, їхні перехідні економіки мусять здійснювати Дезінтеграцію у межах існуючої інтеграції, не дозволяючи порушувати відтворення господарського процесу. Кожна з Цих держав набула специфічну післяколоніальну спадщину і мусить знайти шляхи й методи її пристосування та подолання у власних інтересах.

Серед цих перехідних економік можна виділити країни групи країн, які мають специфічні відмінності. За рівнем економічного розвитку Естонія ближча до Чехії, ніж, наприклад, до Туркменистану. Естонія є зразком перехідної економіки у малій, а Україна - у великій країні, не кажучи вже про супервелику перехідну економіку Росії. Нині в теоріях перехідної економіки радять не ототожнювати ці два типи перехідних економік. Таджикистан, Вірменія Азербайджан, Грузія ведуть воєнні дії, тому їхня перехідна економіка відрізняється від тих економік, де панує мир.

Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством. Збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи не спростовує, на їхню думку, цього висновку. Швидкий підйом економіки Китаю на основі розширення ринкових відносин та приватного й недержавного секторів свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи традиційних перехідних суспільств. Безперечно, китайський досвід має й матиме вплив на сусідні середньоазіатські держави. З цього погляду можна говорити про виникнення поряд із постсоціалістичними перехідними економіками також квазісоціалістичних перехідних економік.

Такий попередній опис і класифікація перехідних економік як регіону світової економіки створюють передумову для визначення цього типу економічних систем, з'ясування його змісту, проблематики, перспектив розвитку. Важливою метою аналізу є визначення місця і функцій перехідних економік у світовій економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі.

Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету - ринкову економіку та парламентську демократію. Як очевидне сприймається те, що політичне керівництво країн, які розпочали перехід, прагне відійти і зректись старої, соціалістичної системи.

У 1989-1991 pp. перехід трактувався як скасування державою панування комуністичної партії та марксистсько-ленінської ідеології, припинення планового керівництва економікою з одного центру і впровадження нових правил економічної поведінки. Внаслідок цього розпочнеться "радикальний" і швидкий перехід "від" - "до": від штучної політизованої соціалістичної системи до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку підприємств, людей як виробників і споживачів згідно із зразками поведінки гомо економікус. Вона, як відомо, зводилась до поведінки за раціональним принципом, тобто з даними або мінімальними затратами гомо економікус прагнуть досягти найбільщого результату - прибутку чи добробуту. Вважалося, що треба усунути всі перешкоди, які заважають спонтанному розгортанню ринкових сил природного економічного порядку.

Для цього усунення, скасування й руйнування старої, соціалістичної економічної системи допускалось як виправданий шлях. За логікою такого підходу випливали спад виробництва, масове безробіття, зникнення розвинутої системи науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, розвал та занепад окремих галузей, підприємств, декваліфікація й марнування нагромадженого людського капіталу, теоретичних та практичних знань, занепад освіти, науки й культури. Очікувалося, що з усуненням тоталітарного та імперсько-колоніального наросту на економічному житті водночас будуть розхитані й самі підвалини цього життя.

Нові, ринкові форми економіки, засновані на приватній власності, враз не зможуть заповнити соціально-економічний вакуум, який виникає. І можна припустити, що свідомо породжена економічна нестабільність буде продовжуватись і змінюватись новими її формами. Такий тип економічного розвитку демонструють багато країн "третього світу".

З цього випливає, що водночас із нормативним визначенням перехідних суспільств, які характеризуються системними змінами, що ведуть від небажаного соціалізму до бажаної ринкової економіки та парламентської демократії, є місце і для позитивного визначення, а саме, що перехідні суспільства відходять від соціалістичної економіки. Однак далі аналізується процес переходу в усій його складності й тривалості. У цьому визначенні не конкретизується кінцева мета переходу. Втім, із збільшенням тривалості розвитку перехідних суспільств збільшуються різниця, розходження щодо характеру економіки й суспільства, яке формується в результаті переходу. Стають більш зрозумілими і з'ясовуються ті чинники у їх множинності, різноспрямованості й різнотривалості, які формують економіку, що її вибудовує процес переходу.

Однак не можна сказати, що перехід має якийсь рубіж, за який він не може вийти. Твердження, що його кінцевою метою є ринкова економіка й парламентська демократія, занадто загальне, щоб встановити часове обмеження для переходу. Для конкретизації рис економіки, що виникає в процесі переходу, дедалі частіше вдаються до концепцій про різні типи ринкової, капіталістичної економіки, які снують у світі і які дедалі більше розходяться між собою, беруть до уваги англо-саксонську, японо-скандинавську, латиноамериканську моделі капіталізму і з їх допомогою прагнуть з'ясувати обриси майбутнього суспільства. На щаблі розвинутої теорії про перехідні суспільства дослідники схиляються до думки, що країни перехідної економіки створять такий своєрідний її тип, який грунтуватиметься на ринку, з приватним сектором. Він не буде копією існуючих ринкових систем, бо його формують умови, яких не було досі. Разом перехідні ринкові економіки, які мають свої неповторні риси у кожній країні, формують регіон, групу перехідних економік. Для його характеристики доцільно використовувати як нормативний, так і позитивний метод аналізу. Це значить, що треба поєднувати не лише вивчення того, що є, а й того, що буде.

Група перехідних економік, взята як регіон, в інтерпретації згаданих прихильників відродження нормальної ринкової економіки розглядається як така, де відкриті економічні системи здійснюють торговельні взаємини між собою та із зовнішнім світом майже так само, як це має місце у взаєминах між традиційними розвинутими країнами. Регіон перехідних економік поступово, але за досить короткий час мав стати повноправним учасником процесів інтернаціоналізації та глобалізації, що охопили світову економіку. Така інтерпретація дуже спрощена, а може, навіть просто пропагандистська. В ній ігноруються складні й нерівноправні взаємини між Півднем і Північчю, центром і периферією, розвинутими країнами й тими, які розвиваються. Нині розгортається суперництво на просторах світової економіки між північноамериканським, південно-східним азіатським та західноєвропейським центрами сили. І це, зрозуміло, визначає певним чином місце, роль та перспективи перехідних економік у світовій економіці. Вони за своєю міццю не можуть зрівнятися з головними центрами сили.

Більшість достеменно перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Україна, Росія, Чехія та інші, мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змоги вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих у цілому. Дані економічні системи грунтуються на ринковому господарюванні різного рівня зрілості. Приватний сектор У них є головною частиною економіки, а у країн, що розвиваються, - якщо не головною, то легітимною і важливою частиною економіки. Фірми-підприємства у цих регіонах схильні переважно однаково реагувати на ринкові сигнали, хоч щоправда, є значні розходження у межах цього типу поведінки. .

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимізації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни уже на власній основі. До виходу на цей рубіж тільки деякі підприємства будуть діяти як ринкові фірми, діяльність решти - це суміш ринкової фірми та підприємства часів соціалістично-планової економіки, до того ж деформованого. У структурі вже перехідної економіки як відносно цілого діяльність фірм, що виживуть, хоч і буде близькою до діяльності й реакції ринкових фірм, але все-таки матиме певну специфіку.

Сукупність перехідних економік як регіону світової економіки нині й далі характеризуватиметься як у відносинах між собою, так і у відносинах із зовнішнім світом своєрідністю, що дає підстави виділити його в окрему частину. Вже можна констатувати, що на нього з більщою силою впливатимуть сили притягання зовнішньої світової економіки, ніж доцентрові сили. Це проявляється у торговельних, фінансово-кредитних, грощових та науково-технологічних відносинах і буде даватися взнаки у майбутньому.

Перехідні суспільства мають дедалі зростаючий приватний сектор. Вони є відкритим регіоном для зовнішньої світової економіки і створюють відкриті економічні системи. Зовнішньоекономічні взаємини країн даного регіону, а також відносини із зовнішньою світовою економікою значно відрізняються від відносин, що їх формувала Рада Економічної Взаємодопомоги, не кажучи про відносини між республіками колишнього СРСР. Зовнішньоекономічні відносини, характерні для перехідних економік, мають низку відмінностей, що дає змогу говорити про регіон перехідних економік як певну специфічну сукупність, відмінну також від розвинутих ринкових економік та країн, що розвиваються. Вона є предметом вивчення тих істотних змін, які характеризують і окремі країни, і увесь регіон.

Прихильники радикального, революційного переходу Цей процес розглядають як своєрідну технологічну процедуру повернення до органічного стану. Вона включає здійснення опрацьованого проекту, що складається зі змін у трьох сферах: стабілізації економіки, лібералізації цін та зовнішньої торгівлі, змін у сфері власності з відчутним наголосом на розширенні приватної власності. Ці зміни у взаємодії майже автоматично мали забезпечити реструктуризацію економіки. Вона передбачає перебудову промисловості та сільського господарства, формування нової сфери послуг, впровадження нових технологій, спираючись на модернізовані галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Сюди входить також створення інфраструктури для ринкової економіки, включаючи потрібні для неї політичну, управлінсько-організаційну, правову, морально-культурну сфери. Реструктуризація охоплює й перебудову освіти, культури, реконструкцію міст і зміну їхньої ролі у суспільстві, впровадження дійових підходів до регіональної та соціально-економічної нерівності. Перебудова й поліпшення довкілля теж є одним із найважливіших завдань економічної реструктуризації. Вона веде до закриття збиткових та неконкурентоздатних підприємств, модернізації старих і виникнення нових підприємств із сучасним менеджментом. Виникнення нових галузей, розбиття монополії й поява численних малих та середніх підприємств разом із формуванням сучасної сфери комунікації, транспорту, фінансових послуг у сукупності з усім попереднім мали забезпечити матеріально-продуктивні та організаційні основи для збалансованої економіки, здатної безперервно економічно зростати та підвищувати добробут.

Технологічна, явно спрощена концепція здійснення переходу наприкінці 80-х років мала підтримку МВФ, Світового банку. Серед її прихильників були відомі політики та економісти.

Перщою країною, де цей проект втілили в життя, була Польща. Тут він прибрав назви: "щокова терапія", "великий струс", а згодом "контрольований щок". У різних варіантах під впливом політичних, історичних і соціально-культурних обмежень його впроваджували, крім Польщі, у Чехії, Болгарії, Румунії, Хорватії, колишній НДР, Естонії, Латвії, Росії, Литві, Україні, Киргизстані, Албанії.

Всупереч сподіванням на швидкий перехід до ринкової економіки й здорового економічного зростання майже п'ять років впровадження згаданої концепції і програми принесли лише розчарування. "У Східній Європі в середині 90-х років 20-го століття ентузіазм, який викликали зміни і збудження, що його принесло прийдешнє капіталістичне майбутнє, давно позаду. Після п'яти років будівництва перехідної економіки в регіоні панує похмурість, що нагадує лихоліття міжвоєнного періоду. Серед людей панує гнів, який викликають зростаюче безробіття, інфляція, погіршення життєвого рівня, крах соціального забезпечення й постаюча злочинність",- пише Е. Емсден (США) у книзі ринок знаходить собі пару". І далі продовжує: "Щокова терапія, зокрема, була без потреби надмір інфляційна, вона призвела до спаду виробництва, до того ж поглибила деіндустріалізацію цілих сегментів східноєвропейської економіки". Я. Корнаї, знаний у світі економіст, ще 1992 р. обгрунтував у своїй книзі "Соціалістична система: політична економія комунізму", що "цей велетенський експеримент зазнав невдачі". 1995 р. не має підстав стверджувати, що він не підтримує цього висновку.

У таблиці "Реальний ВВП, відсоткові зміни" на основі доступної статистики розкрито, що від 1990 р. перехідні економіки Центральної Європи, а також держави колишнього СРСР зазнали значного спаду ВВП - найбільш синтетичного показника економічного розвитку. І цей висновок не може спростувати те, що у 13 з 25 країн, які розглядаються, спад ВВП у 1994 р. зупинився, а в Польщі вже третій рік, Албанії, Румунії, Словенії - другий зростає ВВП. Зростання, що ми маємо, не може компенсувати величезних втрат попередніх років. Крім того, жодна з названих країн не виробила інститутів, які забезпечили б ефективне нагромадження та інвестування - основу стабільного зростання. У таблиці "Роздрібні споживчі ціни. Відсоткові зміни на кінець року" показано, що цей вид цін - головний показник інфляції - майже в усіх країнах не досяг стабільності. На основі даного показника можна сказати, що на четвертому-п'ятому році впровадження програми технологічного повернення до ринкової економіки переважна більшість країн перебуває на стадії галопуючої інфляції. Звичайно, це не дає підстав твердити про досягнення перехідними економіками фінансової стабілізації.

Ще більш докладне висвітлення фінансово-монетарного стану і добробуту на основі семи найважливіших показників підтверджує наш висновок. П'ять років реформування за спорідненою програмою не привели до бажаних результатів. Є певні зрушення. У деяких країнах виріс приватний сектор, гіперінфляція подолана, досягла певної впорядкованості система обмінних курсів. Але це не той рівень показників стабілізації, який був запланований. Цілком зрозуміло, що разом з лібералізацією та приватизацією така стабільність не могла привести до очікуваної реструктуризації економіки.

Доцільно розглянути також табл. 5 "Основні показники фінансово-монетарного стану й добробуту (середньорічні)".

У ній показано динаміку індексу номінального й реального курсу, середню заробітну плату в доларах щомісячно, а також індекси паритету купівельної сили національної валюти. Розрахунки охоплюють Чехію, Угорщину, Польщу, Словаччину, Словенію, Румунію, Болгарію, Росію та Україну (тут і далі у книзі її подано для порівняння) протягом 1990- 1994 pp. З них випливає, що жодна з цих країн не досягла стабільного рівня цін. Всюди вони безперервно зростали. Нестабільними були й валютні курси та паритети купівельної сили валют. Навіть у Словенії, яка вважається найбільш благополучною країною з перехідною економікою, власне заробітна плата в американських доларах не зросла порівняно з 1990 р. Наші розрахунки показують, що там, де вона зросла, після сплати податків і з врахуванням росту ІСЦ (індексу споживчих цін) ми матимемо зниження реальної заробітної плати.

Як підсумок, можна констатувати, що п'ять років реформування на основі програми технологічного повернення до природної економіки не привели до фінансово-монетарного оздоровлення економік. Отже, неможлива реструктуризація й української економіки, яка забезпечила б економічне зростання. Деіндустріалізація, а не реіндустріалізація, як планувалося, відбулась у країнах, що почали здійснювати цю програму. І не випадково. У самій логіці стабілізації і лібералізації було закладено ті рушійні сили й наслідки, які проявились, і вони не могли не проявитись при її реалізації. Далі ми подаємо схему розгортання цієї логіки, що веде до деіндустріалізації.

Зауважуємо, що це схема перщого короткотривалого циклу деіндустріалізації. Ми абстрагувалися від розгортання "другої", кримінальної економіки, гіперінфляції, що виникає, незначного безробіття порівняно з величезним спадом виробництва і т. п.

Очевидною невдачею згаданої програми є те, що вона призвела до різкого зменшення обсягу інвестицій, не кажучи про їхню якість. У багатьох країнах він зменшився на 50 відсотків. Соціалістичні методи й процедури нагромадження ресурсів та їх інвестування розладнані, а нові, приватні ринкові механізми були ще неадекватні вимогам для створення продукції високих технологій та конкурентоздатності.

За підрахунками експертів ОЕСР, для досягнення щорічного зростання ВВП на 4% впродовж 1995-2005 pp. щорічна норма- їх нагромадження має складати 23% від ВВП. До речі, частка інвестицій у ВВП 1988 р. складала в Болгарії, Китаї, Чехословаччині, НДР, Угорщині, Польщі, Радянському Союзі відповідно 27, 32, 26, 27, 21, 23, 30 %. У таких капіталістичних країнах, як Бразилія, Франція, ФРН, Індія, Італія, Нідерланди, Іспанія, США, вона становила відповідно 22, 21, 20, 21,22 ,22, 24, 17 %.

Як бачимо, соціалістична система мала потужні можливості мобілізації інвестиційних ресурсів, однак вона була нездатна їх розумно використати. Невдале реформування значно знизило цю здатність. В Україні внаслідок нерівноправного становища у складі СРСР норма нагромадження була нижчою, ніж у Росії та загалом у Радянському Союзі. В роки орієнтації на автоматичний перехід до природної економіки обсяг інвестування у нас значно знизився. Частка інвестицій складала 19,8% у ВВП в 1989 p., 18,9, 16,8, 21,2, 2,19% відповідно у 1990, 1991, 1992, 1993 pp. Якщо індекс інвестування у 1989 р. взяти за 100%, то у 1990, 1991, 1992, 1993 pp. він становив відповідно 101,9%; 94,7; 59,7; 53,6%. І подібні тенденції характерні для всіх постсоціалістичних країн.

За таких умов мало підстав говорити про реконструкцію економік цих країн. Ще менше підстав запевняти про виникнення нової несоціалістичної ринкової економіки. Можна говорити принаймні про виникнення, може й значних, компонентів нової економіки. Наприкінці 1992 р. кількість зайнятих у приватному секторі Польщі разом з тими, що були там зайняті до початку реформ, складала приблизно 60% від кількості зайнятих. У приватному й у державному секторах вже функціонують підприємства з переважно ринковою поведінкою. Цікаво, що в Україні, для якої характерна непослідовність за ці роки та повільність реформування, на початку 1994 р. лише 47,1% підприємств перебували у державній власності. Однак у цілому перехідні економіки мають тільки деякі елементи ринкової економіки і є дуже сирою й нерозвинутою подобою сучасних ринкових систем.

Це підтверджують характер і наслідки приватизації в Росії та Чехії. У Росії за 18 місяців було приватизовано 14 000 великих і середніх підприємств. На них зайнято 86% усієї робочої сили в промисловості. Майже 60% національного продукту Росії мало вироблятися на цих підприємствах. Це означало, що державний сектор у Росії був неначе більший, ніж в Італії, і не більший, ніж у Польщі. А це, знову, ніби свідчило, що Росія є не менш ринковою, ніж ці країни. Так само, виходячи з масштабів і темпів приватизації У Чехії, деякі дослідники й політики трактують її як зрілу ринкову економіку. Такі висновки є однобічними і непереконливими . У Росії та Чехії сталася проста зміна права власності. Це автоматично не привело й не може привести до підвищення ефективності менеджменту, конкурентоздатності продукції .

Надмірний обсяг приватизації за браком інвестиційних ресурсів, нерозвинутості інститутів ринкової економіки та її соціально-політичного, науково-освітнього й міжнародного довкілля, за нестабільності, а то й спаду виробництва, слабкості й невпорядкованості державного сектора економіки може стати перешкодою для створення сучасного приватного ринкового сектора.

Як підсумок, ми можемо констатувати, що результати впровадження теорії і програми повернення до нормальної економіки технологічними методами були як небажаними, так і не тими, яких чекали. Процес розвитку перехідних економік після п'яти років є відкритим процесом. Кінцева мета переходу - ринкова економіка та парламентська демократія - створює широкі можливості вибору між різними типами економіки, заснованої на ринку. Нема також жорсткого й непорушного зчеплення цієї економіки з певним однозначним типом демократії. Незаперечним є те, що перехід до природної економіки технологічним шляхом, який ще називають неоліберальним, революційним, великим струсом, щоковою терапією тощо, є надмір ризикованим, а фактично марнотратним. Після перших п'яти років він значною мірою втратив колишню привабливість. У середині 90-х років зростають інтерес і вплив серед науковців і політиків до програми дальщого розгортання економічного переходу на основі еволюційного способу мислення та діяльності. Це своєрідна альтернатива методам технологічного переходу до ринкової економіки.

У цій парадигмі, яка перебуває ще в стадії становлення, в центрі еволюційний принцип мислення та діяльності, необхідність поєднання в економічній політиці переходу як теоретичного, так і практичного знання, держава й ринок тут - вирішальні чинники переходу. Держава - це потужний фактор творення економіки, заснованої на ринку, поєднанні приватного й державного секторів. Держава, цивільне суспільство, ринок, світова економіка є головними, визначальними силами, що формують регіон перехідних економік. Структурна промислова політика має стати вирішальною силою формування перехідних економік. Приватизація, лібералізація, стабілізація, формування економічних, політико-правових, морально-культурних та адміністративних інститутів нової ринкової економіки мають різний часовий період розвитку. Одним з обов'язкових завдань перехідної економіки є ефективне поєднання усіх цих процесів із врахуванням часових проміжків дозрівання. Так можна вийти на проблему синтезу еволюційного та технологічного підходів і діяльності. А це та фундаментальна проблема, від розв'язання якої залежатиме дальший розвиток перехідних економік і світового господарства в цілому.

Контрольні запитання та завдання

1. У яких країнах економіка перебуває на перехідному етапі до ринку?

2. В чому суть і специфіка переходу від командно-адміністративного господарювання до ринкового?

3. Назвіть основні групи країн, що перебудовують свою економіку для її подальщого функціонування на ринкових засадах.

4. Назвіть характерні риси і труднощі перехідного суспільства в Україні.

ГЛАВА 6 КРАЇНИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ ПОНЯТТЯ, ЗАГАЛЬНІ РИСИ ТА МІСЦЕ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Розпад колоніальної системи відкрив перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу (у країнах-членах ОПЕК, відповідно, - 77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угруповання у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни "третього світу", країни, Що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду - нових індустріальних країн. Поняття "молоді національні держави" або "країни, які визволилися", не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політичне незалежні держави. Нарешті, досить поширений було термін "країни "третього світу" за нових реалій світового розвитку - ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід - Захід - практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін "країни, що розвиваються", хоча й він досить умовний і аморфний, адже країн що не розвиваються, у світовій економіці немає. Виокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору правомірне й з точки зору спільності їхньої історичної долі і щодо конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку, їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорсткіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах. Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що розвиваються, "недосконалість" функціонування ринкових механізмів у цих країнах.

Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя "розмиваються", що й призводить до поглиблення диференціації цих країн.

В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.

Тривалий час на аналізі відносин країн, що розвиваються, з країнами з розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у світі. Реальність же переконливо свідчить про необгрунтованість такого ідеологічного підтексту. Суперечності між зазначеними групами країн таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися), але не є антагоністичними, конфронтаційними. Конфліктність не домінує у цих відносинах. Зростання транснаціоналізації виробництва й капіталу, висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп країн (і не тільки їх). Тим паче це неможливо в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху економіки багатьох країн, які розвиваються.

Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, поступок, вироблення прийнятних підходів вдалося запобігти реальній загрозі "вибуху" міжнародних економічних відносин, став пошук розв'язання проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв'язання глобальної проблеми, пов'язаної з ситуацією у найменш розвинутих країнах.

Отже, конфронтаційна модель відносин "країни, що розвиваються,- розвинуті країни" не відображає сучасну реальність.

Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві дещо підвищилась за 1980- 1990 pp. (див. діаграму № 1), виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи росту населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвинутою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 дол. (Латинська Америка - 1 984 дол., Африка - 572 дол.).

Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, від розвинутих країн за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку "людського капіталу". Рівень підготовки робочої сили тут у середньому визначається так: 3,7 року шкільної освіти, у розвинених країнах - 10 років. На країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% - інженерів, учених, хоча тут зосереджена більшість населення світу. У виданих у світі патентах їхня частка становить 1%, у загальному обсязі НДЦКР - 2% (табл. 1).

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. У 90-х роках новий приплив робочих рук тут складатиме 360 млн. чоловік. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

У 80-х - на початку 90-х років диференціація країн, що розвиваються, помітно посилилась. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічні ситуації, місця. У міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу ймовірність розвитку цих держав. Через те аналіз багатьох процесів, що відбуваються у країнах, які розвиваються, сьогодні вже неможливо робити лише на основі агрегатних узагальнених показників по всій групі країн.

Це вимагає виділення окремих груп країн, які характеризуються спільними умовами й закономірностями розвитку Особливу групу утворює, наприклад, більшість країн-експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі.

Навпаки, інша група країн, що розвиваються (Південна Корея, Гонконг, Сингапур, о. Тайвань, Бразилія, Мексика), так звані нові індустріальні країни (НІК), у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Азіатські НІК мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економічного зростання і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з'являються НІК другого ешелону - Малайзія, Таїланд, Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, НІК займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.

Найвідсталіші і бідні країни, що розвиваються, складають так звані "найменш розвинуті держави". За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням майже 500 млн. чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з МПП і перебували У надзвичайно скрутному становищі.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА

Соціально-економічна структура країн, що розвиваються, - це складна картина існування різних укладів, які характеризуються специфікою розвитку продуктивних сил і типів суспільних відносин. Конгломерат укладів включає патріархально-натуральний, напівфеодальний і феодальний, дрібнотоварний і, нарешті, капіталістичний (в тому числі державно-капіталістичний, іноземний капіталістичний), кожний уклад характеризується певною самостійністю, підпорядковується своїм специфічним законам розвитку. Між ними існує велика різниця в ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливостях, а отже, й у "внескові" у забезпечення економічного зростання.

Така міжукладна різниця і відносна відокремленість відтворення у кожному з укладів визначають важливу особливість економічного росту країн, що розвиваються, - відсутність органічної цілісності, єдиного механізму відтворення.

Однак було б помилкою вважати, що уклади функціонують автономно, незалежно один від одного, а загальний процес відтворення є механічною сумою відтворювальних процесів в окремих укладах. За роки незалежності не тільки значно змінилися роль і місце окремих укладів, а й посилилися взаємозв'язки, взаємозалежності між ними. Поступово зменшується дезінтегрованість національного відтворення, зростає його цілісність. Окремі країни, що розвиваються, досягли успіхів у формуванні цілісних національних відтворювальних комплексів.

У найбільш загальному плані країни, що розвиваються, характеризуються двоїстістю соціально-економічної структури - існуванням традиційного й сучасного секторів господарства (або доіндустрійного та індустрійного). Сучасному (індустрійному) секторові притаманний відносно високий рівень розвитку продуктивних сил і найбільш розвинені форми організації виробництва. Традиційний сектор все ще охоплює основну частину населення і виробників країн, що розвиваються, й існує на базі відсталих суспільних відносин та характеризується дуже низькою ефективністю виробництва.

У багатьох країнах, які розвиваються, зокрема в Африці та Азії, докапіталістичні уклади продовжують впливати на економічне життя. Традиційні соціально-економічні структури повільно адаптуються до умов сучасності.

Збереження залишків натурального чи напівнатурального виробництва істотно впливає на систему ринкових відносин. Це виявляється у відчутній ролі кастово-кланових, релігійно-етнічних факторів, що нерідко призводять до обмеження конкуренції та спотворення її впливу.

Дрібнотоварний уклад представлений великою кількістю виробників .міста і села. Він охоплює значну частину працездатного населення країн, що розвиваються. Дрібне селянське господарство, ремісничо-кустарне виробництво здійснюються на примітивній технічній базі, із застосуванням праці самих товаровиробників та членів їхніх сімей. Відтворення у дрібнотоварному укладі має, в основному, екстенсивний характер, додаткове збільшення живої праці, кількості господарств, оновлення технічної бази здійснюється дуже повільно і в незначних масштабах. Найбільш успішні дрібнотоварні господарства одержують доходи, які дають змогу поступово збільшувати заощадження й нарощувати активи (землю, худобу, устаткування) застосовувати найману працю. Однак соціальна еволюція дрібнотоварного виробництва, зокрема виділення заможних господарств, відбувається у країнах, що розвиваються, дуже повільно. Тому даний уклад ще довго помітно впливатиме на відтворення цих держав.

На відміну від традиційного сектора сучасний сектор економіки зазначених країн розвивається на капіталістичних засадах.

Розвиток національного підприємництва у країнах, що розвиваються, має відчутну специфіку. Вона відрізняє цей процес від класичного становлення і розвитку капіталізму у Західній Європі. Водночас ступінь зрілості даного процесу в різних регіонах країн, що розвиваються, різний. У низці країн Латинської Америки, Південно-Східної Азії національні підприємці вже перетворились на провідну силу суспільства. В інших державах (більшість країн Тропічної Африки) вони лише формуються або зароджуються.

Специфіка виникнення підприємництва у країнах, які розвиваються, полягає насамперед у тому, що історично-традиційні уклади не були грунтом для його визрівання. У багатьох випадках це стало наслідком розвитку капіталізму метрополій вшир. Цим пояснюється і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, які розвиваються, і його тривале "мирне" співіснування з традиційним сектором цих країн.

У більшості країн, що розвиваються, національне підприємництво формується з великими труднощами. Це зумовлено насамперед об'єктивними умовами організації сучасного виробництва. НТР вимагає постійного підвищення необхідної мінімальної суми інвестицій для створення ефективного виробництва. Гостра нестача капіталу стримує виробничі капіталовкладення національної буржуазії, обмежує сфери її діяльності. До інших труднощів місцевого приватного капіталу можна зарахувати вузькість внутрішнього ринку даних країн, відсутність досвіду управління, брак кваліфікованих кадрів, що призводить до недовантаження потужностей підприємств, їхньої неефективної діяльності. Все це, врешті-решт, істотно звужує фонд нагромаджень, стримуючи економічне зростання. Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний капітал, транснаціональні корпорації. Національні підприємства отримують відтак можливість використовувати додаткові фінансові, матеріальні ресурси і, що особливо важливо, сучасну технологію та досвід організації виробництва й управління.

У деяких країнах і територіях (Південна Корея, Гонконг, о. Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися потужні національні фінансово-промислові групи, які у 80-90-х роках самостійно або спільно з ТНК активно включились у процес транснаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності.

Іноземний капітал є, таким чином, елементом сучасного сектора економіки країн, що розвиваються. Практика окремих країн показала певну ефективність використання ресурсів ТНК для національного розвитку. Наприклад, структурні зрушення у НІК Азії значно пов'язані з діяльністю ТНК, створенням ними нових сучасних галузей індустрії.

Значне місце в економічному житті країн, що розвиваються, належить національній державі. Державний сектор відіграв важливу роль у ліквідації спадщини колоніалізму. У деяких країнах (Єгипет, Індія) великі державні підприємства, які працюють ефективно, стали основою національної економіки. Проте у 80-ті роки у більшості країн, що розвиваються, особливо гостро постала проблема недостатньої прибутковості, а то й збитковості державних підприємств. Неефективність і невиправдано значні розміри держсектора, розбухання й величезний розмах корупції держапарату призвели до зміщення акцентів в економічній політиці країн, що розвиваються, у бік ринкових механізмів і значної еволюції поглядів на роль держави в економічному житті.

У більшості таких країн це призвело до скорочення державних інвестицій, приватизації значної частини держсектора. Головний натиск в економічній політиці тепер робиться не на безпосередню участь держави у виробництві, а на створення умов, які б стимулювали зростання підприємництва і приватної ініціативи.

Однак надмірна орієнтація лише на ринкову економіку й недооцінка ролі держави можуть призвести до серйозних суперечностей у національній економіці. Адже держава відіграє незамінну роль у створенні умов функціонування багатьох галузей економіки, інфраструктури, кредитно-грощової і фінансової систем, підтримці механізмів розподілу прибутку й соціальної справедливості, систем охорони навколишнього середовища.

Досвід свідчить, що абсолютизація ролі держави, так само як і заперечення її участі в житті, однаково неприйнятні для країн, які розвиваються. Показово, що в деяких країнах і територіях, які розвиваються динамічно (Південна Корея, о. Тайвань, Таїланд), держава відіграє в економіці активну роль.

ДИНАМІКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

Як зазначалося, за минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний період значно підвищилися темпи економічного розвитку, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80-90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх (табл. 2).

Так, за оцінками, наприкінці 80-х - початку 90-х років у країнах, що розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП. Проте варто звернути увагу на два принципових моменти. По-перше, така тенденція була пов'язана не тільки з високими темпами зростання країн, які розвиваються, а із вкрай низькими темпами зростання ВНП у розвинутих країнах з ринковою економікою й глибоким спадом у країнах, що переходять до ринкової економіки.

По-друге, за середніми темпами зростання країн, які розвиваються, криється дуже істотна регіональна й групова диференціація.

Табл. З переконливо свідчить про нерівномірність економічного розвитку країн, що розвиваються.

У 60- 70-х роках країни Латинської Америки були в числі тих, хто мав високі темпи зростання економіки, а у 80-ті роки тут спостерігалося найменше (у регіональному розрізі) зростання ВНП. Лише на початку 90-х років у регіоні з'явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч макроекономічні показники стали стабільнішими, ВНП на душу населення цих країн на початку 90-x років був, як і раніше, нижче рівня 1980 р.

Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиліття і в африканських країнах, у 1981- 1987 pp. вони становили лише 1,8 % на рік, у наступні роки дещо зросли Однак вони були, як і раніше, нижчими, ніж темпи зростання населення, тому у 1980-1990 pp. в Африці спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9 % на рік.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризуються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки і Африки.

Проте й серед азіатських країн спостерігалися різні тенденції економічного розвитку. Країни Західної Азії після нафтового буму 70-х років у 80-ті роки відчули серйозні труднощі у зв'язку з падінням цін на енергоносії. У 90-ті роки до них додалися негативні наслідки воєнних дій у Перській затоці. За останні 20 років найбільш динамічним регіоном у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Вони зуміли досягти у 80-ті роки не тільки дуже високих середніх темпів зростання ВНП (у середньому більше, ніж 8 % на рік), а й забезпечили небувале високе зростання ВНП на душу населення (6- 7 % на рік). Така ж тенденція зберігається й у 90-х роках.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів економічного зростання. На динаміку їхнього ВНП істотно впливають світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80-х, початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися (рис. 1).

Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами. Тиск традиційного сектора економіки, який функціонує на слабкій технологічній базі, структурні диспропорції та кризи, дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, Що економічне зростання країн, які розвиваються, вкрай нестійке.

Для підвищення темпів зростання економіки велике значення має оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВНП. Норма нагромадження, тобто питома вага у ВНП тієї вартості, що призначена для підтримки й розширення виробництва, за незмінності інших факторів (НТР, продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.

Як свідчить рис. 2, у країнах-експортерах нафти у зв'язку із зростанням прибутків від експорту енергоносіїв у 70-ті роки спостерігалась дуже висока частка нагромадження у ВНП (понад 60%). У другій половині 80-х років вона Істотно знизилась - не перевищувала 25%. Інша тенденція характерна для решти країн, що розвиваються. Норма нагромадження тут підвищилася з 22% на початку 70-х років до 28% у 1990 р.

Підвищення частки нагромадження має свої межі. Тому одним із завдань економічної політики цих країн є встановлення оптимальної, тобто економічно обгрунтованої пропорції між частиною вироблюваного продукту, що нагромаджується, й частиною, яка споживається. Важливим засобом досягнення стабільних темпів зростання е посилення ефективного використання фонду нагромадження, зростання капіталовіддачі, підвищення продуктивності праці. Однак роль цих факторів у прирості виробництва країн, які розвиваються, поки що невелика. За рівнем продуктивності праці ці країни істотно відстають від розвинутих країн з ринковою економікою. Характерно, що розрив практично не зменшується. Так, у першій половині 70-х років валове виробництво на одного працюючого у країнах, що розвиваються, становило 7,4% від рівня розвинутих країн з ринковою економікою, у першій половині 80-х років - 7,8%, а наприкінці 80-х - тільки 6,9%. Аналогічна тенденція й У латиноамериканських країнах (відповідно 26,7%, 26,9%, 25,6%).

Низький рівень продуктивності пращ вказаних країн відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТР вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

СТРУКТУРА ЕКОНОМІКИ. ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЇЇ ГАЛУЗЕЙ

Значні зміни за роки незалежного розвитку стались у галузевій структурі економіки країн, що розвиваються. Істотно змінилися пропорції між основними секторами народного господарства, виникли нові, сучасні галузі індустрії. Серед головних тенденцій, які характеризують динаміку макроекономічних пропорцій країн, що розвиваються, треба назвати зменшення питомої ваги у ВНП сільського господарства, збільшення питомої ваги галузей обробки і сфери послуг (табл. 4).

Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці країн, що розвиваються, уже з перших років після звільнення від колоніального гніту. Незважаючи на різницю у формах і методах здійснення, індустріалізацію розглядають тут як головний засіб ліквідації відсталості.

Історично перщою моделлю індустріалізації країн, що розвиваються, стало імпортозаміщення. Переважна більшість країн після здобуття незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка заміщувала імпорт. Обмежуючи доступ іноземних товарів на місцевий ринок високим митом, контингентуванням імпорту, застосуванням цільових державних замовлень, надаючи значні пільги, субсидії національним підприємцям, які випускають продукцію, що замінює імпорт, ці країни знизили частку імпортних товарів на своєму ринкові. Така політика сприяла зростанню промислового потенціалу, структурним зрушенням в економіці. Проте поступово виявилися її значні негативні наслідки. Протекціонізм і штучний захист місцевих підприємств від конкуренції зумовили консервування їхньої відсталості, низьку ефективність, невисоку якість продукції. Зменшуючи імпорт кінцевої продукції, імпортозаміщення не тільки не скоротило, а навіть збільшило постачання проміжних товарів (компонентів, напівфабрикатів). В окремих країнах така політика в крайніх її формах була результатом орієнтації лише на власні сили, недооцінки світового ринку.

Оскільки імпульси зростання такої політики прямопропорційно корелювалися з обсягом внутрішнього ринку, першими відчули її обмеженість і суперечності малі та середні країни. Не випадково вже наприкінці 60-х років деякі держави Східної Азії почали відходити від імпортозаміщення й поступово дбати про зростання експортного сектора. До середини 80-х років більшість країн, що розвиваються, відмовилася від імпортозаміщення, проголосивши стратегію так званої експортної орієнтації, яка означає стимулювання місцевого виробництва, орієнтованого на експорт. У той час, коли деякі країни, що розвиваються, роблять лише перші кроки по цьому шляху, інші вже досягли значних успіхів. НІК Азії, наприклад, створили динамічний експортний сектор, заповнили ніші у МПП, потіснивши навіть провідні промислові держави.

Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення питомої ваги переробної промисловості у ВНП. Ця галузь стала однією з найбільш швидкозростаючих. Середньорічні темпи росту даної промисловості за 1975- 1993 pp. складали 5%.

У самій переробній промисловості також стались істотні зрушення. Якщо у перші десятиріччя післяколоніального розвитку індустріалізація охопила насамперед легку й харчову промисловість, то із середини 70-х років дедалі більший акцент став робитися на розвиток сучасних галузей важкої промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки. Та лише невеликій групі країн вдалося створити галузі, які виробляють знаряддя праці (Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Незважаючи на успіхи промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР ставить і перед ними (не кажучи вже про більшість інших країн, які розвиваються) дуже складні проблеми адаптації до новітніх структурних зрушень.

Хоча питома вага видобувної промисловості у ВНП країн, що розвиваються, в останні роки знизилась, вона, як і раніше, відіграє важливу роль у відтворенні багатьох з них. На країни, що розвиваються, припадає 2/3 світового виробництва олова, 1/3 нікелю й міді, тут видобувається 2/3 бокситів, 2/5 залізної та 1/4 цинкової руди. Значне місце посідають ці країни й у світовому експорті багатьох видів сировини.

Ще в колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці було створено галузі гірничовидобувного сектора, де діяли іноземні компанії. У 70-х роках у більшості країн, які розвиваються, націоналізовано активи іноземних компаній у сировинних галузях.

Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало створення галузей, що переробляють сировину для наступного вивозу напівфабрикатів і готових виробів (наприклад, розвиток нафтохімії, металургії, деревообробної промисловості й т. ін.).

У 80- 90-х роках у зв'язку з переходом розвинутих країн з ринковою економікою до ресурсозберігаючих технологій відносне значення гірничовидобувного сектора країн, які розвиваються, у світовому промисловому виробництві зменшилося. Ціни на енергоносії і деякі інші види сировини значно впали. Поряд із зменшенням відносної залежності розвинутих країн від мінеральних ресурсів афро-азіатських та латиноамериканських країн спостерігається й інша тенденція - зростання споживання сировинних ресурсів всередині самих країн, що розвиваються, у зв'язку з індустріалізацією.

Таким чином, хоча гірничовидобувна промисловість країн, які розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона дедалі істотніше впливає на структурну перебудову їхніх національних економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків.

Однією з найважливіших галузей народного господарства афро-азіатських і латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн аграрний сектор служить основою матеріального виробництва й істотно впливає на нагромадження, темпи і пропорції економічного розвитку. Незважаючи на зниження за останні десятиріччя частки сільського господарства у ВНП з 31,6% у 1960 р. до 14,6% у 1990 p., ця галузь, як і раніше, є важливою галуззю матеріального виробництва у багатьох державах, особливо африканських та азіатських. Наприклад, у половині африканських країн на сільське господарство припадає більше 30% ВНП. В азіатських країнах цей показник становить 25-30%.

В аграрному секторі країн, що розвиваються, зайнята більшість працездатного населення. В усіх африканських країнах (крім Алжиру, Беніну, Конго, Лівії, Маврикію), наприклад, більше половини населення працює у сільському господарстві.

Сільське господарство є водночас найбільш відсталою галуззю в економіці цих країн. Темпи його зростання складали у 1961- 1992 pp. менш ніж 3%. Такі темпи не можуть розцінюватися як достатні ні в плані задоволення попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, продовольчих потреб населення.

Відсталість сільського господарства виявляється і в надзвичайно низькій продуктивності праці в цій галузі, у її слабкій механізації, хімізації. За деякими даними, на країни, що розвиваються, припадало лише 1/10 світового тракторного парку й 1/20 зернозбиральних комбайнів. Загальна кількість тракторів у цих країнах у шість разів, а зернозбиральних комбайнів - у 15 разів менша, ніж у розвинутих державах. На одиницю площі в країнах Азії, Африки, Латинської Америки вносилось у п'ять разів менше добрив, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою.

У більшості країн, які розвиваються, сільське господарство розвивається поки що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Проте вже із середини 60-х років деякі з них під впливом НТР поступово переходять до інтенсифікації сільського господарства. Цей процес, який отримав назву "зелена революція", характеризується поширенням високоврожайних гібридних сортів пшениці, рису, кукурудзи, застосовуванням добрив, використанням нової техніки й технології обробітку грунту, поширенням штучного зрошення. Розпочали проводити "зелену революцію" деякі країни Латинської Америки, Південної і Південно-Східної Азії, зокрема Мексика та Філіппіни.

Незважаючи на поширення нових високоврожайних сортів, застосування прогресивної агротехніки, у багатьох державах "зелена революція" має ще локальний характер. Вона не стала надбанням широкої маси селянських господарств. Значна частина дрібних сільськогосподарських виробників веде своє господарство на відсталій технічній базі й залишається осторонь від цих досягнень.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке зростання населення - ці та деякі інші фактори визначили різке загострення у 80- 90-х роках продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох з них останнім часом темпи приросту населення перевищували темпи приросту продовольства. Як наслідок цього, наприклад, у 80-ті роки Африка перетворилась на світовий центр голоду. Ситуація особливо загострилась у першій половині 80-х років, коли небачена за масштабами посуха вразила сільське господарство африканського континенту. І хоча у подальщому продовольча ситуація дещо поліпшилась У 1992 р. близько 34 млн. африканців, як і раніше, жили впроголодь.

Розв'язання продовольчої проблеми пов'язане не тільки зі створенням техніко-економічних умов для розвитку сільського господарства, впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, із створенням соціально-економічних умов для швидкого розвитку аграрного сектора, тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

Зовнішньоекономічні зв'язки мають дуже важливе значення для переважної більшості країн, які розвиваються. Беручи участь у міжнародному поділі праці, ці країни отримують матеріальні та інші ресурси, вкрай необхідні для розвитку національної економіки.

Глобалізація у 80- 90-ті роки світового ринку товарів, технології, капіталів, різке посилення у зв'язку із зростаючою транснаціоналізацією виробництва й капіталу, взаємозв'язку і взаємодії національних економік робить особливо актуальною проблему подальщої інтеграції даних країн у світову економіку.

Переваги такого шляху вже переконливо показала практика. Країни, що розвиваються, які відгороджувалися бар'єрами від міжнародних економічних контактів, опинились у дуже важкому економічному становищі. Навпаки, країни, які активно брали участь у цьому процесі (наприклад, нові індустріальні економіки Азії), стали найбільш динамічним регіоном світової економіки.

Відчуваючи дедалі більшу потребу участі у МПП, країни, що розвиваються, від середини 80-х років перейшли, як зазначалося, від імпортозаміщення до експортоорієнтованої моделі економічного зростання.

Ще однією істотно новою рисою економічної політики тих держав за останнє десятиріччя став процес лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків, який дедалі більше набирає силу. З одного боку, ця тенденція зумовлена закономірностями НТР, поглибленням МПП. З іншого - вона викликана кризою, заборгованістю країн, що розвиваються, скороченням зовнішнього фінансування, яке спричинило переорієнтацію їхньої економічної політики на більш активний РОЗВИТОК зовнішніх зв'язків.

В 1986-1991 pp. понад 30 країн, які розвиваються, вирішили лібералізувати торгівлю. Особливо відчутний був Цей процес у Латинській Америці, де багато країн (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі та ін.) вже значно знизили тарифні й нетарифні бар'єри. У переважній більшості країн що розвиваються, істотно поліпшений інвестиційний клімат для іноземних компаній, полегшена процедура відкриття ними філій, дочірніх підприємств.

Зовнішня торгівля - одна з важливих форм участі країн, що розвиваються, у міжнародних економічних відносинах. Значна частина сировини, сільськогосподарських товарів, готових промислових виробів цих країн реалізується на зовнішньому ринку. Звідси ж надходять у країни, що розвиваються, машини і обладнання, транспортні засоби, продовольство та інші товари.

Спеціалізація даних країн у світовому товарообміні відображає їхні порівняльні переваги у виробництві деяких видів виробів - сировини, сільськогосподарських, матеріало- або працемістких промислових виробів.

Вартісний обсяг зовнішньоторгового обігу країн, що розвиваються, за останні десятиріччя значно зріс. У 1950 р. їхній експорт та імпорт становили відповідно 18,9 і 17,3 млрд. дол., а 1992 p.- 830,3 і 868,4 млрд. дол. (табл. 5).

У 70-ті роки найбільше зростала вартість експорту в країнах-експортерах нафти, а у 80-х роках головним "локомотивом" експорту були промислові експортери. Великі зрушення сталися й у товарній структурі експорту: зменшення питомої ваги продовольства, сільськогосподарських та інших видів сировини й значне збільшення продукції переробної промисловості (діаграма № 2). У країнах, які не є експортерами нафти (за винятком найменш розвинутих країн), такі зрушення ще більш помітні, що спростовує їхній усталений "образ" як аграрно-сировинної периферії світового господарства.

У структурі промислового експорту країн, що розвиваються, основне місце посідають: текстиль, взуття, одяг, побутова електротехніка й електроніка та інші працемісткі вироби. Основна частина вивозу таких виробів здійснюється, як правило, каналами ТНК, які активно беруть участь в індустріалізації цих країн, створили тут розгалужену мережу подетально, поагрегатно спеціалізованих філій і складальних виробництв. Поширюється й експорт машин та обладнання, хімікатів, автомобілів.

Незважаючи на зазначені зрушення в експортній спеціалізації країн, що розвиваються, їхня питома вага у світовому промисловому експорті в цілому невелика, їм доводиться докладати величезних зусиль, щоб зберегти завойовані ніші світового ринку чи здобути нові.

Зовнішньоекономічні фактори відіграють істотну роль і У фінансуванні даних країн. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів збільшує фонд нагромадження, інвестиції, сприяє економічному зростанню. У більшості країн, що розвиваються, використання іноземного капіталу об'єктивно необхідне для економічного розвитку. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів відбувається у вигляді прямих і портфельних приватних інвестицій, комерційних кредитів, офіційної допомоги розвитку, позик у міжнародних організацій та в інших формах. Водночас із країн, що розвиваються, спостерігається зворотний рух ресурсів: прибутків на інвестиції і відсотків за кредити, а також капітальних ресурсів у вигляді повернення кредитів, дезінвестицій підприємницького капіталу. В останні роки баланс руху фінансових ресурсів був для даних країн негативним. Проте у 1991 р. він вперше від 1986 р. став позитивним (+24 млрд. дол.).

Надмірна концентрація зусиль багатьох країн, які розвиваються, на залученні іноземних кредитів при послабленні уваги до проблеми раціонального використання отриманих ресурсів, погіршення економічного стану більшості цих держав у зв'язку із світовою економічною кризою 1980- 1982 pp. та іншими довгостроковими факторами (НТР, структурні зрушення у світовій економіці й т. ін.) різко загострили на початку 80-х років увесь комплекс проблем, пов'язаних із заборгованістю країн, що розвиваються, створивши ситуацію "кризи боргів".

Як свідчать дані табл. 6- 7, боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів, особливо найменш розвинутих країн, набула репутації "безнадійних". Виник "вторинний ринок боргів", на якому було знижено (30% від номінальної вартості наприкінці 80-х років) банківські вимоги до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобов'язаннями на початку 90-х років перевищив 100 млрд. дол.

Сьогодні очевидно, що багато з країн, які розвиваються, самостійно не зможуть врегулювати проблему боргів, тут потрібне співробітництво кредиторів і боржників Не підлягає сумніву й те, що вся заборгованість не може бути сплачена. Частина її повинна бути списана як безнадійна.

Нарешті, ще один урок полягає в тому; що країни-боржники повинні послідовно проводити структурні перетворення в економіці для відновлення своєї платоспроможності у зв'язку із зростанням зовнішньої заборгованості країни, що розвиваються, почали робити дедалі більший акцент У 80-90-ті роки на залучення інвестицій ТНК. Приплив прямих інвестицій ТНК не призводить безпосередньо до зростання боргу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки. В середині 80-х років інвестиції ТНК у дані країни досягли 160 млрд. дол. Останнім часом новий приплив значно збільшився: у 1986 р. він був 5,9 млрд. дол., 1989 р. - 17,0 млрд. дол., а у 1991 р. - 19,0 млрд. дол.

За останні десятиріччя істотно змінилися організаційні форми взаємодії ТНК і країн, які розвиваються. У 50- 60-ті роки основною формою організації операцій міжнародних іноземних компаній у цих державах було заснування повністю контрольованих філій і відділень (тобто прямі інвестиції), а у 70-ті роки великого поширення набули спільні підприємства з участю ТНК, а також місцевої буржуазії чи національної держави. Швидке зростання кількості змішаних компаній зумовило великий приплив портфельних інвестицій ТНК.

У 80-ті роки значно поширилися нові форми виробничо-технічних взаємозв'язків країн, що розвиваються, і ТНК. Дедалі більше транснаціональних корпорацій беруть участь у неакціонерних формах підприємництва в цих державах на основі контрактів про надання управлінських, технологічних та інжинірингових послуг, про будівництво об'єктів і видобування сировини. Про масштаби такої діяльності ТНК свідчить той факт, що тільки у 1992 р. обсяг їхніх контрактних операцій на Близькому та Середньому Сході складав 32,4 млрд. дол., в Африці - 17,3 млрд. дол., Латинській Америці - 8,9 млрд. дол., у країнах АТР - 28,4 млрд. дол.

За останні десятиріччя країни, що розвиваються, набули певного досвіду взаємовідносин з ТНК і регулювання їхніх операцій. Це розширило можливості цих країн у використанні потенціалу ТНК для реалізації завдань свого розвитку. У 80-ті роки в більшості країн проведено лібералізацію інвестиційного клімату для транснаціональних корпорацій, введено додаткові пільги для їхніх операцій. Деякі з країн, які раніше обмежували інвестиції ТНК, стали активно залучати іноземні компанії.

Об'єктивні умови відтворення в країнах, що розвиваються, вимагають використання іноземного капіталу як для покриття дефіциту внутрішніх нагромаджень і формування національного фонду нагромадження, так і для перетворення грошового нагромадження на реальне. Чималий інтерес виявляють країни, які розвиваються, до ТНК і як до каналу одержання засобів виробництва, технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.

У 80-ті роки окремим країнам, що розвиваються, з допомогою капіталу ТНК певним чином вдалося забезпечити умови для розширеного відтворення, прискорити розвиток продуктивних сил, домогтися змін у структурі економіки, збільшити експорт промислових виробів. ТНК активно підключились до створення в деяких з них обробної промисловості.

При оцінці впливу ТНК треба враховувати багатоплановий ефект їхньої діяльності на національну економіку: зростання виробництва місцевих постачальників, підрядників, підвищення кваліфікації робочої сили, підвищення заробітної плати, зайнятості на іноземних підприємствах і т. ін.

Все це визначає необхідність обгрунтованої політики щодо ТНК, а також пошуку найбільш доцільних способів використання їхніх ресурсів для розв'язання завдань національного розвитку. Насамперед вважаємо потрібним зауважити таке. Значна лібералізація зовнішньоекономічної політики країн, що розвиваються, вже привела до істотного збільшення припливу сюди інвестицій ТНК. Ця ситуація позначається на перспективах припливу прямих інвестицій в Україну, яка стикається із зростаючою конкуренцією країн, що розвиваються, у сфері залучення іноземних капіталовкладень. Ці обставини вимагають від України більш глибокого інтегрування у світову економіку та лібералізації її інвестиційного клімату.

Зазначимо також, що в останні роки відкриваються нові перспективи розвитку взаємовигідного співробітництва між Україною і країнами Азії, Африки, Латинської Америки, зокрема в галузі важкого машинобудування, металургії, енергетики, добувної промисловості тощо.

Контрольні запитання та завдання

1. Які спільні риси мають країни, що розвиваються?

2. У чому полягає особливість соціально-економічної структури країн, які розвиваються?

3. Охарактеризуйте динаміку економічного зростання країн, що розвиваються.

4. В чому полягає різниця експортне орієнтованої стратегії індустріалізації від імпортозаміщення?

5. Які структурні зрушення у промисловості країн, що розвиваються сталися за останні десятиріччя?

б Яка роль сільського господарства в економіці країн, що розвиваються?

7. У чому ви бачите значення зовнішньоекономічних зв'язків для економічного зростання країн Азії, Африки, Латинської Америки, а також України?

ГЛАВА 7 НОВІ ІНДУСТРІАЛЬНІ КРАЇНИ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Помітним явищем у світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються, які дістали назву "нові індустріальні країни" (НІК). За відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці.

Склад групи НІК не є незмінним. У 80-ті роки у неї включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сингапур), деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азіатська четвірка "драконів" стабільно підтвердила свою репутацію нового полюса зростання світової економіки і найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні країни". Намітилася тенденція розширення цієї групи країн за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і, у перспективі, третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль нових індустріальних країн.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 дол., частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики нових індустріальних країн, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у МПП, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку та ін. (табл. 1). Як свідчать дані табл. 1, на НІК припадало 46% ВНП й 63% експорту країн, що розвиваються.

Хоча нові індустріальні країни мають значні національні відмінності, проте на їхньому прикладі можна простежити як закономірності світового розвитку, так і регіональні особливості цього процесу.

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НІК

Деякі дослідники пояснюють успіхи НІК першої хвилі збігом особливо сприятливих зовнішніх факторів розвитку. Однак більш обгрунтована, на наш погляд, інша точка зору: як сама поява НІК, так і вражаючий "ривок" азіатської четвірки НІК першого покоління зумовлені об'єктивними процесами у світовій економіці загалом і в економіці зазначених країн зокрема.

Під впливом певних факторів (НТР, екологічна проблема, демографічна ситуація) у 60- 70-ті роки у розвинутих країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії (а згодом - машинобудування та електроніки) почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробництво продукції згаданих галузей і викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. п.), стали районом активних операцій ТНК, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які перші взяли курс на експортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління.

Від середини 80-х років даний процес охопив деякі інші країни, що розвиваються. У зв'язку із зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК перщого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азіатська четвірка НІК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління.

У цьому процесі беруть участь і ТНК, продовжуючи, хоча й з меншою, ніж раніше, активністю, переміщувати у друге покоління НІК виробництва, конкурентоспроможність яких тут вища, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою. Очевидно, збереження даної тенденції приведе до розширення кола НІК і наступної передачі вже у країни третього покоління (Філіппіни, Шрі-Ланка, В'єтнам та ін.) "нижніх поверхів" промисловості.

Спостерігається, таким чином, певна закономірність поетапної, "ступінчастої" індустріалізації, яка відбувається у НІК. Піднімаючись технологічними сходами вгору, кожна група цих країн звільняє нижню сходинку для іншого, наступного за нею покоління НІК. Такий послідовний процес проходження нових країн, які індустріалізуються, через певні технологічні етапи дістав образну назву "летючих гусей" за аналогією пташиного ключа, який вони утворюють, відлітаючи у вирій (він нагадує клин, що чимраз більше розширюється).

Крім ринкового механізму, який діє через зниження відносних переваг на трудових витратах у країнах, що пішли шляхом індустріалізації, а також підвищення курсу їхніх валют, у розширенні кола НІК відіграла роль політика неопротекціонізму розвинутих країн з ринковою економікою. Ця політика була спрямована на послаблення позицій нових конкурентів з числа країн, що розвиваються, оскільки на НІК припадає в середньому до 40% експорту. Тиск індустріальних країн на Південну Корею та інші НІК першої хвилі змушує їх "добровільно" обмежувати експорт у розвинуті країни. Наприклад, із 1989 р. США виключили четвірку азіатських "драконів" з числа країн, які користуються пільгами відповідно до генеральної системи преференцій.

У цій ситуації переведення виробництва до НІК другого ешелону дає змогу ТНК і національним компаніям Південної Кореї, Сингапуру, Тайваню, Гонконгу обминати бар'єри на шляху експорту промислової продукції в індустріально розвинуті країни.

СТРУКТУРИЗАЦІЯ НІК

Все це зумовило послідовне залучення до технологічної гонитви дедалі більшої кількості країн, що розвиваються. Вони, як правило, йдуть слідом за своїми попередниками, часто копіюючи моделі та способи вже апробованої адаптації і намагаються в такий спосіб здобути позиції у МПП.

Однак існують й інші фактори, які істотно ускладнюють реалізацію цієї тенденції. Викликані НТР зрушення у продуктивних силах призвели у другій половині 80-х років до певного гальмування, розмивання порівняльних переваг розвинутих країн у традиційних галузях. Різке поширення використання інформаційних технологій, електронізація та роботизація виробництва, які раніше вважалися сферою ручної праці, знижують відносні переваги НІК у дешевій робочій силі. Відтак знижується й конкурентоспроможність промислового експорту цих країн.

Під впливом "інформаційної революції" радикально змінюються організація та управління виробництвом. Одним із прикладів цього є поширення на підприємствах ТНК так званої організаційно-управлінської системи JIT (Just in Time), яка передбачає синхронізацію суміжних виробництв, мінімізацію запасів сировини й готової продукції, надчітку координацію постачальницько-оптових операцій. Це істотно трансформує поняття "конкурентоздатність виробництва" і також підточує порівняльні переваги НІК.

Зазначені зміни у певних перевагах НІК значно уповільнили переміщення транснаціональними корпораціями виробництва із США, Західної Європи у ці країни. Наприкінці 80-х років винятком була лише Японія. Підвищення курсу єни відносно інших валют призвело до падіння конкурентоздатності японського експорту. Для збереження своїх позицій на світовому ринкові японські компанії почали масово переміщувати працемісткі виробництва у НІК Другого і, частково, третього поколінь, що супроводжувалося небувалим зростанням вивозу за кордон прямих іноземних інвестицій японських ТНК. Однак на початку 90-х років і цей процес уповільнився, що відображає, крім усього іншого, часткове відновлення Японією порівняльних переваг у галузях, які раніше вважалися неконкурентоздатними.

Ще одним фактором, що послаблює позиції НІК, політика так званого "технологічного неомеркантилізму" яка дедалі ширше практикується розвинутими країнами з ринковою економікою. Вона виявляється у прагненні Заходу запобігти або обмежити отримання новими конкурентами з числа НІК перспективних технологій, новітнього обладнання.

У цих умовах новим експортерам промислових виробів нелегко зберігати свої позиції у МПП, не кажучи про подальше їх нарощування. Це є причиною того, що ветерани "клубу" НІК - Гонконг, Сингапур, Південна Корея, Тайвань - й досі повністю не відмовилися від працемісткого промислового виробництва, у зв'язку з чим ці країни вже відчувають зростаючу конкуренцію другої групи НІК, які швидко нарощують експорт працемістких виробів електроніки, одягу, текстилю, взуття.

Незважаючи на труднощі адаптації НІК до "інформаційної революції", вони енергійно й наполегливо (зокрема, країни перщого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сингапур створюють наукові і промислові парки, розширюють власні наукові дослідження. Південна Корея, наприклад, проголосила курс на подолання до 2000 р. розриву у високих технологіях, що досі існує порівняно з розвинутими країнами. Для цього розроблено державну програму, яка передбачає інвестування у 90-х роках 3 млрд. дол. у розвиток семи найважливіших галузей технології (напівпровідники, інформаційні мережі, "інтелектуальні" ЕОМ, роботизація тощо).

У 70- 80-ті роки про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну політику решти країн, демонструючи одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо у 50-ті роки Південна Корея мала доход на душу населення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х - уже 34%. Аналогічні показники в Сингапурі й Гонконзі.

Азіатські НІК продемонстрували високі темпи зростання економіки навіть у періоди несприятливої світової економічної кон'юнктури (діагр.).

Показово, що інтенсивне перенесення наприкінці 80-х років виробництва з Японії та НІК першої хвилі у Малайзію, Індонезію, Таїланд привело до того, що друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного зростання групою країн в Азії і в світі взагалі.

Незважаючи на деяке вирівнювання на початку 90-х років темпів росту ВНП у вказаних групах азіатських НІК, переробна промисловість у країнах другого ешелону (особливо в Малайзії і Таїланді) зростає більш високими темпами (табл. 2).

За роки індустріалізації у НІК значно змінилися макроекономічні пропорції економіки, сталися радикальні зрушення у структурі промислового виробництва. У переважній більшості з них обробна промисловість і сектор послуг є головними. В обробній промисловості провідне місце зайняли сучасні галузі електроніки, машинобудування, хімії.

Наприкінці 80-х років на НІК припадало 4/5 продукції електронної промисловості країн, що розвиваються. З допомогою ТНК тут було створено розгалужену мережу виробництва електронних деталей, мікросхем, вузлів і складання готових виробів. Частка НІК Азії у світовому експорті телевізорів становить 32,6%, радіоприймачів - 43,5, транзисторів - 29,9% (табл. 3). В останні роки Південна Корея, Тайвань, Сингапур дедалі частіше переходять від виробництва відносно нескладної побутової електроніки до випуску електронних приладів, інструментів та іншого промислового обладнання.

Однією з швидкозростаючих галузей НІК є загальне і транспортне машинобудування, зокрема виробництво та ремонт кораблів, автомобілів, локомотивів, підйомних кранів. Наприклад, почавши зі складальних підприємств, які постачали продукцію на місцевий ринок, Південна Корея згодом стала помітним експортером легкових автомобілів. Сингапур перетворився на великий центр виробництва нафтодобувного обладнання. Легка промисловість (виробництво одягу, взуття), як і раніше, є одним із найважливіших секторів економіки НІК, хоча, як зазначалося, спостерігається переміщення цих працемістких виробництв у другий і третій ешелони нових індустріальних країн.

У деяких НІК, у яких є відповідна сировинна база, швидко розвиваються металургія, нафтохімія, целюлозно-паперова промисловість. НІК мають чимало регіональних і національних особливостей розвитку. Навіть азіатські НІК першої хвилі істотно відрізняються між собою багатьма рисами. Наприклад, ступінь зовнішньої відкритості Сингапуру і Гонконгу значно більший, ніж у Південної Кореї і Тайваню, які серйозну увагу приділяють і внутрішнім джерелам росту. У Південній Кореї й на Тайвані держава безпосередньо бере участь у розвитку народного господарства, існує значний держсектор, здійснюється планування економіки, а у Сингапурі й Гонконзі державне втручання має в основному непряме (хоча значне в соціальній і виробничій інфраструктурі) спрямування.

НІК другого ешелону, а також Гонконг, Сингапур раніше лібералізували й політику відносно ТНК, скасувавши більшість обмежень на їхню діяльність, а Республіка Корея і Тайвань були зорієнтовані в основному на створення спільних підприємств.

Проте для всіх азіатських НІК можна виділити загальні складові успіху. Серед них вкажемо насамперед на максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку. Це стосується, зокрема, використання пільгових кредитів, участі у МПП і залучення ТНК, іноземної технології, ноу-хау. Характерно, що масштабна перебудова галузевої структури господарства азіатських НІК була спрямована не на створення автономних, замкнутих відтворювальних комплексів, а на поглиблення інтеграції у світову економіку. Раніше за інших перейшовши до експортно орієнтованої моделі індустріалізації, ці країни зуміли з максимальною вигодою використати свої переваги у МПП.

Успіху економічного прогресу в НІК сприяла послідовна внутрішня економічна політика. Вона забезпечила відносну політичну й економічну стабільність у цих країнах, ефективне функціонування економічної системи - "мішаної економіки", де головна роль належить приватному секторові, а держава активно сприяє підприємництву й ринковій сфері.

Незважаючи на різні акценти щодо створення мішаної економіки (стимулювання концентрації виробництва і росту конкурентоспроможності великих національних фірм у Південній Кореї або, навпаки, заохочення дрібних і середніх приватних компаній на Тайвані), ефективна макроекономічна політика стала важливим фактором росту НІК. Одними з основних її елементів стали: підтримка стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню.

Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення. Працелюбність, дисципліна й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність та ділова кмітливість - ці риси населення країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємництва й створенню в цілому такого психологічного клімату який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передових досягнень світової цивілізації.

Незважаючи на значну специфіку НІК, їхній досвід трансформації економіки може бути врахований на сучасному етапі розвитку України. Під впливом технологічної революції Україна буде втрачати свої деякі традиційні порівняльні переваги, не витримуючи конкуренції з НІК. Проте є потенційна можливість успішної конкуренції України на світових ринках у сфері освоєння нових ніш у МПП на основі використання переваг України в розвитку науково-технічного потенціалу, людського капіталу та деяких інших факторів зростання.

Контрольні запитання та завдання

1. Які країни належать до групи НІК?

2. У чому полягають передумови виникнення нових індустріальних країн?

3. Охарактеризуйте основні галузі промисловості НІК.

4. Яку роль відіграють НІК у світовому виробництві та експорті?

5. Який досвід трансформації економіки НІК може бути корисним для України на сучасному етапі її розвитку?

ГЛАВА 8 ЕКОНОМІКА НАЙМЕНШ РОЗВИНУТИХ КРАЇН

Найменш розвинуті країни (НРК) є найбіднішим і відсталим регіоном сучасного світу. До НРК належать 47 держав, у яких проживає понад 510 млн. чоловік. Ці країни розташовані: в Африці - 32 держави, Азії - дев'ять, Латинській Америці - одна та в Океанії - п'ять. Зазначені країни займають особливе становище на дальній периферії світового господарства, у них надто обмежені матеріальні, фінансові й технологічні ресурси для розвитку національної економіки та забезпечення адекватного рівня життя місцевого населення. Статус найменш розвинутої країни дає змогу одержувати від міжнародного співтовариства спеціальну допомогу для структурної перебудови економіки та її ринкової трансформації.

КРИТЕРІЇ ВИЗНАЧЕННЯ НАЙМЕНШ РОЗВИНУТИХ КРАЇН

Критерії визначення рівня соціально-економічного розвитку найменш розвинутих країн розробляються Комітетом по плануванню розвитку (КПР) ООН. На основі рекомендації КПР Генеральна Асамблея ООН приймає рішення про включення тієї чи іншої країни до складу НРК. У листопаді 1971 р. Асамблея затвердила первинний список із 25-ти найменш розвинутих країн.

При складанні списку КПР використав три основні класифікаційні критерії: розмір ВНП на душу населення - не більше 100 дол. у цінах 1968 p.; частка обробної промисловості у ВНП - не більше 10%; рівень грамотності населення віком від 15 років і старші-менше 20%. Аж до 1990 р. КПР використовував ці критерії для визначення можливості зарахування тієї чи іншої країни до категорії НРК. За рекомендацією КПР Генеральна Асамблея часом додавала нові країни до первинного списку НРК. Наприкінці 80-х років група НРК зросла до 42 країн.

Із 1981 по 1990 р. застосування зазначених трьох критеріїв грунтувалось на таких правилах. Країна, що розвивається, одержувала право на включення в перелік НРК тільки тоді, коли вона відповідала одній із двох загальних вимог а) якщо ВНП на душу населення у ній був меншим від нижнього граничного рівня, а частка обробної промисловості у ВНП складала не більше 10%; б) якщо країна відповідала встановленим критеріям за часткою обробної промисловості та коефіцієнтом грамотності, а ВНП на душу населення не перевищував верхнього граничного рівня. Граничні рівні показників подушного ВНП періодично коригувалися з поправкою на темпи росту ВНП на душу населення в розвинутих країнах з ринковою економікою. Базисні показники частки обробної промисловості і грамотності дорослого населення залишалися незмінними. У квітні 1990 р. скориговані нижні й верхні граничні рівні показника ВНП на душу населення складали відповідно 473 і 567 дол.

1991 р. КПР опрацював новий комплекс критеріїв визначення НРК. Він включає показник ВНП на душу населення та два зведених індекси: 1) індекс підвищення реального рівня життя, який складається з чотирьох показників - передбачувана тривалість життя, споживання калорій на душу населення, сукупний показник частки учнів початкової та середньої школи в загальній чисельності населення і коефіцієнт грамотності дорослого населення; 2) індекс економічної диверсифікації, що включає такі показники: частка обробної промисловості у ВНП, частка зайнятих у промисловості, споживання електроенергії на душу населення й коефіцієнт концентрації експорту.

На основі нових критеріїв, запропонованих КПР, Генеральна Асамблея на своїй 46-й сесії у грудні 1991 р. вирішила включити до НРК п'ять нових держав - Заїр, Замбію, Камбоджу, Мадагаскар і Соломонові Острови. Вона також постановила, що після закінчення перехідного періоду тривалістю в три роки одна країна (Ботсвана) буде виключена зі складу НРК як така, що не відповідає новим критеріям.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ НРК.

Найменш розвинуті країни - це регіон, де спостерігається найвищий рівень масової бідності, відсталості та зубожіння.

На 1 січня 1993 р. до НРК входили: Афганістан, Бангладеш, Бенін, Ботсвана, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Заїр, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські Острови, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські Острови, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Об'єднана Республіка Танзанія, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад.

Характерні риси економіки НРК такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування традиційних (натуральних і напівнатуральних) форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; відносно висока роль держави в мобілізації та використанні ресурсів; хронічна дефіцитність державних бюджетів і платіжних балансів; однобока (часто монокультурна) спеціалізація експортного сектора, його анклавний характер; гіпертрофована залежність процесу відтворення та капіталотворення від припливу зовнішніх ресурсів по лінії офіційної допомоги розвитку (ОДР).

Звичайно, між окремими НРК та їхніми угрупованнями існують певні відмінності. Йдеться про відмінності в масштабах ресурсно-економічного потенціалу та рівні ефективності його використання, структурі зайнятості населення й частці в ньому найманої праці, методах здійснення бюджетної, грошово-кредитної і валютної політики, в мірі участі іноземного капіталу в господарському житті та в експортній спеціалізації країни в світовому господарстві тощо.

Важливою складовою економічного потенціалу НРК є трудові ресурси, величина яких безпосередньо залежить від загальної чисельності населення. Зіставлення країн за даним показником дає змогу констатувати істотні міжкраїнні відмінності: у 13 країнах проживає менше 1 млн., у п'яти - від 1 до 3 млн., а в 17- від 3 до 10 млн. чоловік (за станом на кінець 1990 p.). Тільки в п'яти НРК (Бангладеш, Ефіопія, Мьянма, Заїр і Судан) чисельність населення перевищує 20 млн. чоловік.

Зазначені відмінності (як і інші), природно, вносять корективи у конкретно-країнну інтерпретацію групи НРК. Проте вони аніскільки не заперечують правомірність її виокремлення насамперед тому, що таке виокремлення відображає стійкі специфічні ознаки господарської еволюції Даних держав. Серед цих ознак найбільш точно визначають сучасну господарську ситуацію в НРК вкрай повільні темпи росту ВНП, а у багатьох країнах - стагнація економіки.

Протягом 1981- 1990 pp. середньорічні темпи приросту Реального ВНП в НРК склали всього 2,5 проти 7,2%, які передбачались основною новою програмою дій на 80-ті РОКИ для найменш розвинутих країн (ОНПД). Це менше приросту чисельності населення, середньорічні темпи якого Дорівнювали 2,6%. В результаті ВНП на душу населення в середньому по групі НРК знизився до 252 дол., що складає, лише 1,5% аналогічного показника для розвинутих країн з ринковою економікою. Експерти ЮНКТАД охарактеризували загальноекономічне становище НРК у 80-ті роки як "стан відносного застою".

Однак за такою в цілому похмурою картиною приховуються істотні відмінності в економічному розвитку деяких країн. В 11 НРК (з населенням 58 млн.) середньорічний приріст реального ВНП в розрахунку на душу населення у 80-ті роки коливався в межах від 1,6 до 8,5%, ще в шести країнах (124 млн. чоловік) цей показник складав від 0,1 до 0,8%. Найстійкіше і найстабільніше розвивалась економіка Мальдівських Островів, Ботсвани, Бутану, Чаду, Кабо-Вер-де та Ємену. В той же час у 24 НРК (250 млн. чоловік) спостерігався застій або спад ВНП на душу населення: в 11 країнах ВНП у середньому на душу населення скоротився в межах від 0,3 до 1,1%, а в 13 країнах він знижувався на 1,2-4,8% щорічно. Протягом 80-х років виробництво ВНП на душу населення в Нігері, Ліберії, Гвінеї та Мозамбіку зменшилось більш ніж на 30%.

Стагнація і спад в економіці 24-х НРК були зумовлені: погіршенням умов зовнішньоторговельного обміну (купівельна спроможність експорту знизилась у 19 країнах, у тому числі у 15 - понад 25%); посиленням структурної незбалансованості в економічному розвитку; різким падінням внутрішніх інвестицій в реальному обчисленні; наростанням інфляційних процесів (у семи країнах темпи інфляції в 1985- 1990 pp. перевищили 250%); скороченням обсягів пільгової допомоги в розрахунку на душу населення. Водночас діяли специфічні фактори, пов'язані з перебуванням в десяти країнах двох мільйонів біженців, а також із воєнними діями на території дев'яти НРК. У кількох країнах, включаючи Афганістан, Ліберію, Мозамбік, Сомалі, Судан та Ефіопію, воєнні конфлікти фактично зупинили розвиток.

Важливою причиною відсталості НРК є панування у їхнім господарстві архаїчних аграрних структур. Рутинна система землеволодіння і землеробства перешкоджає раціональному використанню потенціалу аграрної сфери. Домінування натуральної і напівнатуральної форм господарювання стримує зростання товарності сільськогосподарського виробництва, обмежує економічний доступ населення до продовольчих товарів і конче звужує сферу ринкового обігу харчових продуктів. Досі від 20 до 60% (залежно від країни) домашніх господарств в НРК не мають належної купівельної спроможності для придбання основних продуктів харчування.

Аграрний сектор має ключове значення для економічного розвитку НРК. 1989 р. у сільському господарстві було зайнято 72% робочої сили (в 1980 р. - 78%), в ньому створюється 42% ВНП (1980 р. - 45). Хоча частка робітників сільського господарства у загальній чисельності робочої сили в усіх НРК поступово знижується, кількість населення, що залежить здебільщого від надходжень аграрного сектора, зростає (з 267 млн. в 1980 р. до 311 млн. у 1989 p.).

Отже, переважаюча більшість населення вказаних країн живе за рахунок сільськогосподарського сектора, який, до того ж, забезпечує більше половини експортних надходжень.

Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має яскраво виражений екстенсивний характер. Частка економічно активного населення, зайнятого в аграрному секторі, значно перевищує внесок галузі у створення ВНП. Це пов'язано з тим, що основна маса сільськогосподарських виробників використовує архаїчні знаряддя землеробства (соха, сапа), а також найпримітивніші способи обробітку грунту, широко практикує кочове скотарство. Наприклад, у сільському господарстві Буркіна-Фасо в 1990 р. використовувалось лише 130 тракторів, у Нігері - 176, у Гвінеї - 270. Для порівняння вкажемо, що в країнах того ж регіону із середнім рівнем доходу й приблизно однакових за чисельністю населення цей показник істотно вищий: у Камеруні - 1080, Кот-д'Івуар- 3550 тракторів.

Низький рівень продуктивних сил у сільському господарстві НРК нерозривно пов'язаний, як правило, з дуже несприятливими природнокліматичними факторами. Більшість африканських НРК страждає від частих засух і нестачі водних ресурсів, процеси опустинювання охопили територію десяти держав. Крім того, вкрай нераціональне використання землі, яка для 80% бідного населення НРК є часто джерелом мізерних коштів для існування, негативно впливає на родючість грунтів та спричинює низький рівень продуктивності праці в аграрній сфері.

За 1980- 1990 pp. темпи приросту сільськогосподарської продукції в НРК становили 2,9%, а відповідно до завдань ОНПД вони повинні були досягти 4%. Зростання аграрного виробництва у 2/3 НРК відставало від приросту населення.

Тільки десятьом країнам вдалося збільшити обсяг виробництва продовольства в розрахунку на душу населення. У 29 НРК цей показник 1991 р. був нижчим від рівня 1979 1981 pp.

Протягом 80-х років у середньому виробництво на душу населення зернових культур в НРК щорічно скорочувалось приблизно на 1%. Запаси зернових у розрахунку на душу населення залишилися практично незмінними, тобто на рівні 170 кг, за рахунок збільшення продовольчої допомоги її обсяг складав майже 50% сукупних імпортних закупок зернових.

Для жодної групи країн сучасного світу продовольча допомога не має такого значення, як для НРК. В 1980/1981- 1989/1990 pp. у ці країни по лінії продовольчої допомоги було доставлено 39,4 млн. т зерна. До НРК надається майже 40% допомоги по каналах Всесвітньої продовольчої програми. Приблизно 2/3 сукупної продовольчої допомоги було виділено чотирьом країнам - Бангладеш, Судану, Ефіопії та Мозамбіку.

Останнім часом багатьма НРК були вжиті заходи для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Вони, як правило, стосувались наступних трьох сфер: підвищення закупівельних цін, лібералізації збуту аграрної продукції і реформування сільськогосподарської торгової політики. Крім цього, багато які держави скоротили або повністю скасували субсидії на сільськогосподарську техніку й добрива.

Стагнація аграрної економіки стримує розвиток промислового виробництва в НРК. Протягом 80-х років обсяг продукції обробної промисловості зростав щорічно на 2,7% і проти 5% у 70-ті роки і замість 9%, передбачуваних ОНПД. Частка обробного сектора у сукупному ВНП найменш розвинутих країн, разом узятих, скоротилась з 8,4% в 1980 р. до 8,0% в 1989 р. Чиста продукція обробної промисловості (добавлена обробітком вартість) на душу населення - другий важливий показник рівня індустріалізації країни - в 1990 р. складала 22 дол. порівняно з 205 дол. у середньому по всіх країнах, що розвиваються. Темпи приросту чистої продукції обробної промисловості на душу населення в НРК у другій половині 80-х років дорівнювали всього 1,5% (в усіх країнах, що розвиваються, - 2,5%).

Основою обробного сектора НРК є підприємства харчової, текстильної, лісової і деревообробної промисловості. Більшість підприємств займається первинною переробкою або доведенням до товарного вигляду продукції сільськогосподарського сектора.

Частка обробних галузей у чистій продукції промисловості в НРК вища, ніж питома вага гірничодобувних. Однак співвідношення двох ключових галузей індустріального виробництва відображає не силу потенціалу обробного сектора, як в економічно розвинутих державах, а слабкість ресурсної бази гірничодобування у більшості НРК. У тих країнах, що мають крупні запаси мінеральних ресурсів і здійснюють їх інтенсивне видобування, частка гірничодобувної промисловості у загальному обсязі індустріальної доданої вартості значно перевищує питому вагу обробних галузей (Заїр, Гвінея, Ботсвана, Ліберія, Нігер, Сьєрра-Леоне, Мавританія).

Для промисловості НРК властиве низьке використання виробничих потужностей (в середньому 30%). Промисловому зростанню у цих країнах перешкоджають макроекономічні та структурні дисбаланси, вузькість внутрішніх ринків, нестача технічних і управлінських кадрів. Серйозним бар'єром на шляху індустріалізації залишаються недостатній розвиток і недосконалість систем транспорту, зв'язку й енергетики.

Економіка НРК, як і раніше, дуже залежить від традиційних видів енергоносіїв (паливна деревина, деревне вугілля й біомаса). На частку таких джерел енергії в НРК припадає близько 75% від загального обсягу споживаної енергії проти 25% по всій групі країн, що розвиваються. Це лягає важким тягарем на навколишнє середовище, викликає зростання процесів збезліснення і опустинювання (Африка), зменшує ресурсний потенціал для ліквідації бідності та злидарства у найменш розвинутих країнах.

ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ РИНКОВОГО РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ НРК

Досвід економічного розвитку багатьох НРК показав неефективність державного господарювання та низьку результативність урядової макроекономічної політики. У багатьох з них масштаби державного втручання в економіку істотно перевищували можливості держави здійснювати ефективне господарське регулювання й управління. Субсидіювання державних підприємств стало не тільки важким тягарем для бюджету, а й фактором дестабілізації фінансової системи.

Диспропорції у системі ціноутворення та збуту підривали економічні стимули для розвитку виробничих секторів. Найбільше від адміністративних деформацій цін страждало сільське господарство НРК. До початку 80-х років воно зазнавало великих втрат у результаті неефективної цінової і збутової політики, що обмежувала прибутки аграрних виробників. Політика ціноутворення на сільськогосподарську продукцію здійснювалась у формі низьких цін виробників і надмірно високих податків на сільськогосподарський експорт. У результаті таких деформацій внутрішні "умови торгівлі" змінювалися на користь обробної промисловості за рахунок аграрного сектора. Наслідки деформації цін для сільськогосподарського виробництва ще більше посилювалися неефективним функціонуванням державних збутових організацій - традиційних монополістів у торгівлі аграрною продукцією.

Все це зумовило необхідність ринкового реформування економіки НРК. У 80-ті роки країни одна за одною (звичайно, при зовнішній фінансовій підтримці) починали проводити економічні реформи їх основною метою стало усунення економічних диспропорцій та відновлення умов для стійкого довгострокового росту. Хоча характер, зміст і послідовність реформ були неоднаковими у різних країнах, проте повсюдно процес реформування зорієнтований на активізацію ринкових механізмів у господарському розвитку. Реструктуризація та приватизація державних підприємств, підвищення значення приватного підприємства, усунення внутрішніх та зовнішніх обмежень для конкуренції, фінансова лібералізація і структурна перебудова економіки - такі головні напрями ринкових реформ в НРК.

Процес реформування державного сектора господарства у цих країнах йде трьома шляхами: реструктуризація, приватизація та ліквідація. Усі державні підприємства поділяються на такі категорії: 1) життєздатні або потенційно життєздатні; 2) нежиттєздатні, збереження яких, однак, важливе із соціальних чи інших причин; 3) нежиттєздатні підприємства, збереження яких не має великого значення.

Щодо першої категорії підприємств вирішення проблеми реформування полягає в реструктуризації, тобто у зміні структури підприємства з метою підвищення його ефективності. Після цього підприємство або продовжує функціонувати як державне, або підлягає приватизації.

Друга категорія підприємств утворює так званий стратегічний сектор (транспорт, зв'язок, електроенергетика та водопостачання), де втручання держави вважається надзвичайно важливим або пріоритетним. Подібні підприємства перебувають у державній власності, але за умови їх адаптації до управлінської та фінансової дисципліни на ринкових засадах. Передбачається, що такий підхід до управління цими підприємствами приведе до скорочення експлуатаційних витрат, послабить тиск на державний бюджет, підвищить якість послуг у сфері економічної та соціальної інфраструктури.

Практика показала, що комерціалізація державних підприємств часто пов'язана з ростом тарифів на послуги. Так, танзанійська залізнична корпорація після отримання статусу комерційного підприємства у травні 1991 р. вдруге підвищила тарифи. В результаті на початку 1992 р. всі тарифи на вантажні та пасажирські перевезення у Танзанії збільшились на 70%.

Щодо третьої категорії підприємств, то деякі НРК обрали варіант їх повної приватизації або ліквідації, в той час як інші вирішили поновити й модернізувати ці підприємства напередодні приватизації. Продати у приватну власність рентабельні державні підприємства простіше для держави та вигідніше для скарбниці. У Бангладеш, наприклад, реструктуризація державних підприємств одночасно розглядається як попередня умова будь-якої операції по приватизації.

Приватизація є одним із основних важелів підвищення ролі приватного сектора у господарському житті. Вибіркове припинення діяльності державних підприємств, багато з яких були монополістами в економіці, створює умови для розвитку конкуренції та ліквідації деформації у системі ціноутворення.

У загальному контексті ринкових перетворень приватизація виконує роль своєрідного каталізатора докорінної зміни відносин власності, контролю й управління. Серед методів приватизації в НРК можна виділити такі: а) публічні торги з використанням фондових бірж; б) продаж державних акцій чи активів приватним інвесторам; в) купівля підприємств робітниками або управлінським апаратом; г) збільшення капіталу без публічного акціонування.

Завдяки публічним торгам досягається чимало соціальних цілей. Найважливішими серед них є передача права власності у приватні руки та участь у приватизації широких верств населення. Демократизація акціонування капіталу спрямована на забезпечення доступу до державного майна всіх громадян країни, а не тільки місцевих підприємців чи Іноземних фінансових груп. Дотепер цей метод приватизації, який передбачає існування національних фондових бірж, використовувався тільки в двох НРК - Бангладеш і Гамбії. Для реалізації згаданої процедури у Гамбії довелося створювати спеціальну фондову біржу.

Найчастіше в НРК використовується метод продажу акцій або активів держави приватним покупцям, оскільки порівняно з публічними торгами його підготовка та здійснення не такі складні. Акції пропонуються партіями, а активи розпродуються на торгах. Ці процедури здійснюються у контексті реорганізації або розукрупнення державних підприємств. Зазначений механізм застосовується в Того, Малі, Непалі, Бутані, Замбії, Заїрі та інших країнах. При реалізації цього методу виграють крупні покупці, багато з яких є іноземцями.

Купівля підприємств робітниками, службовцями або управлінським апаратом, що поширено в розвинутих країнах з ринковою економікою, у найменш розвинутих країнах практикується досить рідко у зв'язку з обмеженими фінансовими ресурсами індивідуальних покупців. Серед НРК цей метод застосовувався лише в Бангладеш, та й то в інший спосіб, ніж у розвинутих державах. Тут передача прав власності робітникам розглядалась як допоміжний засіб реструктуризації державного сектора.

Однією із сприятливих можливостей для залучення приватного капіталу є збільшення обсягу капіталу без участі основного державного акціонера. Однак неадекватна капіталізація державних підприємств в НРК (низька чиста вартість капіталу порівняно з експлуатаційними збитками або прибутками) часто перешкоджає застосуванню цього методу приватизації.

Поява сильного підприємницького сектора в НРК потребує створення відповідних механізмів кредитування та сприятливого фінансового середовища. Серйозною перешкодою на шляху збільшення обсягів кредитування приватних підприємств є відсутність єдиної фінансової системи, що допомогла б ефективно мобілізовувати й розподіляти кошти. Грощові ресурси мобілізуються у двох незалежних один від одного секторах - формальному і неформальному. Заощадження домашніх господарств мобілізуються, звичайно, неформальними фінансовими посередниками (наприклад, лихварями). Операції банків обмежуються переважно містами. Населення сільських районів або має незначний доступ до формальних фінансових установ, або не має його взагалі.

Чимало установ з фінансування розвитку належить державі, яка контролює та спрямовує їхню діяльність. Функціонування цих установ не справджує очікувань через неефективне управління, нерозумні рішення у сфері кредитування та низьку прибутковість. У той же час приватні банки не відіграють якої-небудь значної ролі у справі сприяння інвестиціям в силу консервативної кредитної політики, високих відсоткових ставок і коротких строків Кредитування.

Надзвичайна нерозвинутість та роздрібненість фінансових ринків НРК створили таку аномальну ситуацію, коли одна група банків або інших фінансових інститутів має надлишок ліквідних коштів, а інша група установ потерпає від її дефіциту. Міжбанківський механізм рециклювання ресурсів відсутній. Досить часто виробничі сектори відчувають кредитний голод, а національні фінансові інститути переповнені ліквідними коштами і стикаються з великими труднощами щодо розміщення кредитів.

Лібералізація відсоткових ставок - квінтесенція фінансової лібералізації - не стала фактором зростання обсягів внутрішніх нагромаджень в НРК. Досвід проведення реформ у Цій групі країн показав, що загальний рівень внутрішніх нагромаджень визначається не відсотковими ставками, а доходами населення. Незважаючи на істотне підвищення реальних ставок по банківських депозитах і кредитах, норма валового нагромадження (в % від ВНП) знизилася протягом 1980-1990 pp. у Бангладеш із 2,1 до 1,9%, Судані - з 3,4 до 2,6%, Танзанії - з 19,8 до 14,4%, Замбії - з 19,3 до 14,1%. Отже, вклад фінансового сектора у мобілізацію внутрішніх ресурсів досить обмежений. Та це цілком зрозуміло, якщо враховувати низькі доходи на душу населення й невеликі масштаби корпоративного сектора в НРК.

Практично в усіх НРК норма валових інвестицій істотно перевищує норму валових нагромаджень. Це вказує на значну залежність процесу внутрішнього капіталотворення від іноземних джерел фінансування - інвестицій (головним чином у вигляді закордонної фінансової допомоги). Відношення обсягів офіційної допомоги розвитку до внутрішніх інвестицій НРК досягло 81,6% у 1985- 1989 pp. проти 58,5% у 1980- 1985 pp. У третині країн цієї групи внутрішні інвестиції були меншими від зарубіжної допомоги на цілі розвитку. Високі відсоткові ставки викликали збільшення витрат на обслуговування державного внутрішнього боргу. Відсутність у більшості НРК ринку облігацій означає, що державний борг звичайно набуває форми банківських позик. Тому підвищення відсоткових ставок зумовило зростання позик держави на кредитному ринкові та скорочення обсягів кредитування приватного сектора.

Подорожчання кредиту в період фінансових реструкцій ускладнює формування основного і оборотного капіталу як Для державних, так і приватних підприємств. Через високі кредитні ризики банки часто відмовляються надавати нові кредити на довгострокові інвестиції та покриття нестачі оборотних коштів. У багатьох країнах кредитні ризики посилюються тим, що банки не можуть одержати потрібного майнового та юридичного забезпечення під свої кредити: система землеволодіння утруднює передачу прав власності, ринки страхування кредитів та реалізації іпотечних зобов'язань практично не діють, а правова система не надає кредиторам належного захисту в разі несплати боргу.

Реформа олігополістичної структури кредитного ринку НРК потребує менш жорсткого регламентування доступу на ринок для приватних фінансових і нефінансових установ, а також зусиль по серйозному поліпшенню якості портфеля банківських кредитів. Необхідно подолати роздрібненість і фрагментарність ринку, налагодивши співробітництво між фінансовими інститутами формального сектора у вигляді міжбанківського кредитування для вирівнювання ліквідних позицій та синдиціювання позик з метою розподілення ризиків.

Таким чином, загальний процес формування економічної системи НРК складається з великими труднощами і відбувається в умовах вкрай повільної активізації приватногосподарської діяльності. Багато які з програм стабілізації у цих країнах були припинені або зазнали корінних змін до їх завершення. Реструктуризація і приватизація державних підприємств йдуть відносно повільними темпами. Оскільки фінансові можливості та інституціональні передумови приватизації досить часто конче обмежені, одним із важливих завдань залишається розробка програм підвищення ефективності державного сектора та його переведення на ринкові методи господарювання.

Досвід, нагромаджений в результаті як успіхів, так і невдач реформ, підводить до висновку про те, що процес ринкового реформування економіки дуже складний і неоднозначний за своїми соціальними наслідками. Реформи приносять нерівні здобутки різним групам населення, їхні негативні наслідки найсильніше зачіпають найменш забезпечені верстви. Тому при здійсненні реформ головна проблема полягає в тому, щоб досягти збалансованості між цілями ефективності та підтримання рівня життя без будь-якої політичної дестабілізації. Оскільки реформи зачіпають досить непрості питання розподілу доходів, їхній успіх часто залежить від наявності міцного суспільного консенсусу на користь радикальних економічних перетворень.

ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ

У 70- 80-ті роки продовжувалася подальша маргіналізація НРК у міжнародних економічних відносинах. На результати зовнішньоекономічної діяльності НРК несприятливо впливали такі довгострокові фактори, як відсталість і негнучкість їхніх економічних структур, вкрай низький рівень диверсифікації експортного виробництва і нееластичність світового попиту на основні сировинні товари з НРК.

Відбувається своєрідне виштовхування НРК на далеке узбіччя світового господарства, їхня частка у світовому експорті за 1970-1990 pp. знизилась з 1,6 до 0,3%, в імпорті - з 1,6 до 0,7%. На відміну від 70-х років, коли середньорічні темпи приросту експорту та імпорту НРК склали 10,2 і 15,0%, у 80-ті роки мала місце стагнація зовнішньої торгівлі (експорт зменшився до 0,6%, імпорт - до 1,2%). Індекс умов торгівлі цих країн протягом 80-х років знизився на 23 пункти. Різке скорочення чистих надходжень прямих приватних іноземних інвестицій та експортних кредитів супроводжувалося практичним припиненням надання найменш розвинутим країнам комерційних кредитів.

Зовнішня орієнтованість мінерально-сировинного й продовольчого секторів економіки НРК зумовлює важливу роль зовнішньоекономічних зв'язків у господарському розвитку цих країн. Частка експорту у ВНП всіх НРК в 1989 р. становила 9%, а імпорту - 18%. У таких країнах, як Ботсвана, Мавританія, Мальдівські Острови, більше 2/5 ВНП вивозиться за кордон. Для сировини ця частка значно вища: вивозиться в середньому близько 70% валового продукту гірничодобувної промисловості, понад 80% продукції експортних галузей сільського господарства (кава, какао-боби, бавовна, спеції, арахіс тощо).

За останні два десятиріччя (1971- 1990 pp.) у структурі зовнішньоторговельного обміну НРК сталися помітні зрушення. Частка готових промислових виробів в експорті підвищилась із 12,9 до 34,9%, мінеральної сировини - з 7,6 до 12,6%, палива - з 8,4 до 8,9%. Проте питома вага продовольчих товарів зменшилася з 48,2 до 27,8%, сільськогосподарської сировини - з 22,1 до 13,0% (залишок припадає на інші товари).

Однак за цими загальними показниками приховуються значні відмінності між окремими країнами та їхніми угрупованнями. В таких країнах, як Гвінея-Бісау, Мавританія, Руанда, Уганда, Ємен, частка готової промислової продукції у товарній структурі експорту не досягає й 2%. Аналогічний показник у Бангладеш, Гаїті, Лесото й Нігері перевищує 70%. Експорт багатьох НРК і досі зберігає яскраво виражений сировинний характер. Так, у 1987- 1989 pp. у 23 НРК питома вага сировини у сукупному експорті складала понад 90%. Експортні надходження в 11 НРК більш ніж на 80% забезпечувались за рахунок лише двох сировинних товарів, а в 12 НРК - на 50- 80%.

Однобока спеціалізація дала змогу деяким НРК увійти до десяти крупніших світових експортерів мінеральної і сільськогосподарської сировини. До таких належать: Ліберія (залізна руда й природний каучук), Того (фосфати), Сьєрра-Леоне (боксити), Мавританія (залізна руда), Малаві (тютюнова сировина) та ін.

Зворотним боком експортної спрямованості переважної частини товарного виробництва НРК є їхня залежність від імпорту найрізноманітніших товарів. Основна частина цього імпорту - готові промислові вироби. 1989 р. на них припадало 56,5% вартості ввозу всіх НРК. Наступна за значущістю стаття - продовольство, частка якого становить 22,2% (приблизно чверть всього імпорту продовольчих товарів складають зернові). Третьою важливою статтею є паливо - 13,0%.

1984 р. валовий обсяг імпорту енергоносіїв найменш розвинутими країнами складав 19,1 млн. т нафтового еквівалента. Це становить 80% від загального обсягу споживаної ними енергії у промислових цілях, У 29 країнах частка імпортних енергоносіїв перевищувала 90%, а 16 НРК цілком залежить від їх імпорту. Чистими експортерами енергоносіїв є лише чотири країни - Афганістан, Бенін, Заїр і Ємен. Усі найменш розвинуті країни, за винятком М'янми, Ємену та Заїру, є чистими імпортерами нафти.

Вузька експортна база і незначна величина добавленої обробітком вартості в експортному секторі зумовлює слабку включеність НРК у міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВНП НРК (9%) у 3,2 рази нижча, ніж в усіх країнах, що розвиваються (29%). За показником питомої ваги імпорту у ВНП найменш розвинуті країни (18%) відстають від країн, які розвиваються (28%), майже у 1,6 рази.

У розрахунку на душу населення експорт у середньому по всіх країнах, що розвиваються (260 дол.), у 13 разів перевищує аналогічний показник по групі НРК (20 дол.). Слабка включеність цих країн у міжнародний поділ праці як постачальників товарної продукції поєднується з більш сильною їх залежністю від зовнішнього ринку як споживачів імпортних товарів і послуг. На це вказує значне перевищення обсягу імпорту над. експортом як в абсолютному, так і у відносному вираженні. Зокрема, розмір імпортованих товарів і послуг у розрахунку на одного жителя в НРК (49 дол. у 1990 р.) майже у 2,5 рази перевищував аналогічні показники по -експорту. Для всіх країн, що розвиваються, властиве незначне переважання середньодушового експорту над імпортом.

Стійке перевищення витрат над доходами від зовнішньої торгівлі зумовлює хронічний дефіцит зовнішньоторговельного балансу НРК. Середньорічний розмір дефіциту збільшився з 0,3 млрд. дол. у 1969- 1971 pp. до 9,1 млрд. дол. у 1988- 1990 pp. За цей час відношення розміру дефіциту до імпорту всіх НРК підвищилось з 6,2 до 39,9%. Різке збільшення масштабів дефіциту торговельного і, відповідно, платіжного балансу по поточних операціях підштовхує держави НРК до стимулювання експортного виробництва найрізноманітнішими методами.

Починаючи від другої половини 80-х років більшість НРК здійснили лібералізацію своїх зовнішньоторговельних режимів. Спонукальні мотиви таких змін були неоднакові у різних країнах. У більшості НРК вирішальним фактором стало скорочення чистого припливу іноземного капіталу, зменшення власних валютних коштів і погіршення показників обслуговування зовнішньої заборгованості. Інші країни лібералізували торговельну політику у контексті реалізації програм структурної перебудови економіки. Важливу роль відіграло також усвідомлення тих переваг, які дає орієнтація на експорт та розуміння обмежених можливостей промислового розвитку в умовах заміщення імпорту внутрішнім виробництвом.

Лібералізація зовнішньої торгівлі НРК характеризується п'ятьма основними елементами: скасування або зменшення кількісних обмежень, включаючи лібералізацію чи скасування ліцензування імпорту й експорту; приведення тарифів у відповідність до пріоритетних економічних цілей розвитку країни; забезпечення незалежності установ, що встановлюють тарифи, при розробці та здійсненні тарифно-митної політики; заохочення експорту і здійснення програм сприяння зовнішній торгівлі; контроль за якістю експортних товарів.

Реформуючи торговельну політику, багато які НРК провели скорочення зовнішньоторговельних тарифів або спростили структуру свого тарифу. Значну частину кількісних обмежень було ліквідовано у другій половині 80 - на початку 90-х років у Буркіна-Фасо, Гамбії, Заїрі, Малаві та на Мадагаскарі. Гаїті повністю скасувала мито на експорт та імпорт. Замбія ліквідувала обмеження на експорт дорогоцінних каменів. Сьєрра-Леоне, Того та Центральноафриканська Республіка ліквідували ліцензування імпорту. Бангладеш і Мозамбік скоротили кількість імпортних товарів, Що підлягають ліцензуванню. Танзанія спростила структуру митних тарифів, скоротивши число ставок, величину максимального тарифу митних та кількість випадків звільнення від мита. На Коморських островах і в Нігері уже здійснюються реформи, спрямовані на спрощення системи мита, податків і зборів з імпортних товарів, раціоналізацію ставок та збільшення доходів від митних зборів.

Програми лібералізації зовнішньої торгівлі, котрі здійснювалися в НРК, мали різноманітні наслідки для окремих країн. Досвід реформування торговельної політики та спрощення імпортно-експортних операцій у цих країнах надто суперечливий. Наприклад, лібералізація імпорту в Бангладеш сприяла прискореному зростанню виробництва та експорту готового одягу. Аналогічні заходи поставили під загрозу макроекономічну стабільність в Гаїті і Нігері, у деяких НРК широка лібералізація імпорту призвела до зниження темпів індустріалізації та недовикористання місцевих ресурсів. На думку експертів ЮНКТАД, у специфічних умовах НРК лібералізація торговельної політики на першому етапі повинна бути спрямована на поліпшення мотивації експортних поставок, а на другому - на зниження прибутковості неконкурентоспроможного сектора національної промисловості.

Поступово відкриваючи внутрішні ринки для зовнішньої конкуренції, НРК вживають заходів щодо стимулювання припливу іноземних прямих інвестицій (ІПІ). Прагнучи залучити зарубіжний приватний капітал, багато які НРК уклали двосторонні інвестиційні угоди та прийняли законодавчі акти, які заохочують і захищають ІПІ. Останнім часом закони про ІПІ було прийнято країнами, що проводили раніше жорстку політику щодо використання іноземного капіталу. Це, зокрема, Бангладеш, Лаос, Непал; Руанда, Ємен, Сомалі та Сьєрра-Леоне.

Для іноземних інвесторів у НРК створюються так звані диференційовані стимули для вкладення капіталу в ту чи іншу галузь залежно від її значущості для національної економіки. Преференції надаються в межах "привілейованого режиму" та, як правило, обмежуються сільським і лісовим господарством, переробкою агропродукції, гірничодобувною промисловістю, туризмом і ремісничим промислом. Окремі країни (Бангладеш і Того) активно використовують ІПІ у межах експортних виробничих зон. Проте й досі приплив ІПІ в НРК незначний. За останнє десятиріччя (1981- 1990 pp.) чисті вкладення іноземного приватного підприємницького капіталу в усі ці країни, разом узяті, склали лише 2 млрд. дол. У розрахунку на душу населення чистий приплив ІПІ був меншим 1 дол. на рік. Протягом вказаного періоду частка прямих інвестицій в загальному обсязі зовнішнього фінансування НРК скоротилася з 4,2 до 0,2%.

Основним джерелом зовнішнього фінансування НРК є офіційна допомога розвитку (ОДР). Обсяг цієї допомоги НРК збільшився з 7,6 млрд. дол. у 1981 р. до 13,5 млрд. дол. 1990 p., а її частка в загальному припливі фінансових ресурсів підвищилась з 81,7 до 99,8%. За рахунок ОДР нині забезпечується практично увесь приплив ресурсів до зазначених країн. Для експортних кредитів та позик комерційних банків характерний чистий відплив ресурсів із НРК.

Офіційна допомога розвитку надходить до НРК головним чином з країн-членів Комітету сприяння розвитку (КСР) ОЕСР. 1990 р. країни КСР надали 57% всіх пільгових позик і субсидій НРК. Приблизно 40% сукупної ОДР надається НРК через багатосторонні фінансові установи й програми розвитку. В абсолютному вираженні найкрупнішим джерелом пільгового фінансування серед зазначених установ є Всесвітній банк (ВБ), який виділяє кошти через Міжнародну асоціацію розвитку. Близько 3% допомоги надходить від країн-членів ОПЕК та Східної Європи.

Новим явищем при наданні двосторонньої допомоги НРК з боку країн-членів КСР стало пов'язування ОДР з вимогами скорочення частки воєнних витрат та проведення демократичних політичних реформ у країнах-реципієнтах. При недотриманні цих критеріїв донори скорочують свої асигнування на ОДР.

Фінансова підтримка зусиль НРК у галузі структурної перебудови здійснюється по таких п'яти напрямах: надання позик ВБ для структурної перебудови всієї економіки та окремих її секторів; спільне фінансування проектів з участю ВБ, регіональних банків розвитку й урядів розвинутих держав; надання кредитної підтримки у межах Спеціальної програми допомоги країнам Африки, які розташовані на південь від Сахари; використання ресурсів ПРООН (55% всіх коштів ПРООН у 1991- 1996 pp. буде надано НРК); пільгові кредити МВФ по лінії Механізму структурної перебудови та Удосконаленого механізму структурної перебудови (при щорічній ставці в 0,5% та періоді погашення 10 років, включаючи пільговий період тривалістю 5,5 року).

СПЕЦИФІКА ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНІХ БОРГОВИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

Особливості фінансування економіки НРК зумовили специфіку їхньої зовнішньої заборгованості. Домінуюча її частина (93% у 1990 р.) має довгостроковий характер. У структурі боргу переважають зобов'язання по пільгових державних кредитах, їхня частка складала 65% усієї заборгованості НРК в 1990 р.

Сукупний зовнішній борг зазначеної групи держав збільшився з 41,6 млрд. дол. у 1982 р. до 86,3 млрд. дол. у 1990 p. Хоча майже половина загальної суми зовнішньої заборгованості НРК припадає на п'ять країн (Бангладеш, Судан, Ємен, Ефіопія та Афганістан), обслуговування боргу поглинає значну частку експортних надходжень у більшості НРК. 1990 р. величина платежів по обслуговуванню заборгованості у двох третинах НРК дорівнювала 20% або й більше від їхніх експортних надходжень. Зовнішній борг цих країн складає приблизно три чверті їхнього сукупного ВНП, а в 17 НРК - перевищує ВНП. На кінець 1990 р. дев'ятнадцять найбідніших держав були визначені Всесвітнім банком як країни, що мають надмірно великий борг. У цих країнах показники заборгованості та обслуговування боргу перевищували критичні рівні.

У другій половині 80-х років криза зовнішнього боргу НРК набула таких масштабів, що перегляд строків погашення заборгованості, котрий був ізольованим інструментом разової дії, перетворився на самостійний механізм регулювання зовнішніх боргових зобов'язань. У 1984-1991 pp. для 20 НРК було переглянуто строки погашення офіційної заборгованості в межах Паризького клубу. Деякі НРК змушені були не раз проводити реструктуризацію державного зовнішнього боргу. Так, Мавританія зверталася до зазначеного механізму чотири, Того - п'ять, Нігер - шість разів.

У результаті перегляду строків погашення офіційної заборгованості НРК були консолідовані платежі по обслуговуванню державного зовнішнього боргу на суму 5,9 млрд. дол. Реструктуризація офіційної заборгованості призвела до скорочення асигнувань на виплату зовнішнього боргу. Коефіцієнт обслуговування заборгованості НРК зменшився з 27 у 1985 р. до 22% у 1991 р.

Поряд із переглядом строків погашення зовнішнього боргу здійснювались програми часткового списання заборгованості НРК по лінії двосторонньої допомоги розвиткові. 1978-1989 pp. так було списано 3,9 млрд. дол. боргу країнам КСР. Приблизно половина цієї суми припадає на Німеччину.

Останнім часом кілька країн-кредиторів оголосили про нові програми полегшення тягаря заборгованості, у межах яких буде списано приблизно 6 млрд. дол. боргових зобов'язань НРК по лінії ОДР. Для врегулювання багатосторонньої заборгованості НРК ВБ у 1988 р. створив спеціальний механізм рефінансування зовнішнього боргу найбідніших держав. Даний механізм є складовою частиною Спеціальної програми допомоги країнам Африки. Він орієнтований на регулювання непільгової заборгованості перед банком тих країн, що тепер можуть користуватись лише кредитами МАР та здійснюють структурну перебудову економіки.

У межах цього механізму найменш розвинутим країнам виділяються додаткові кредити по лінії МАР. Сума кредитів дорівнює обсягові виплат відсотків Банкові. За 1991 фінансовий рік п'ять держав (Бангладеш, Мавританія, Малаві, Танзанія і Уганда) одержали через зазначену схему рефінансування заборгованості 23,5 млн. дол.

Нігер і Мозамбік стали першими учасниками Механізму Всесвітнього банку по скороченню заборгованості, створеного в 1989 р. Функціонування цього механізму базується на наданні Банком субсидій НРК для зменшення їхнього зовнішнього боргу перед комерційними банками. Скорочення заборгованості відбувається шляхом викупу боргових зобов'язань і конверсії зовнішнього боргу. Деякі розвинуті країни-донори зробили додаткові внески на проведення подібних операцій. Фінансова підтримка програм скорочення заборгованості дала змогу ліквідувати майже увесь борг Нігера перед комерційними банками, а Мозамбік викупив свої боргові зобов'язання по комерційних кредитах з відчутною знижкою.

Крім того, розширилися методи конверсії боргу у зобов'язання урядів НРК здійснювати заходи в галузі охорони навколишнього середовища. Спеціальні схеми фінансування таких операцій по викупу боргу створені Францією та Швейцарією.

Зовнішня заборгованість НРК є складовою глобальної боргової проблеми країн, що розвиваються. Механізм її урегулювання сформульовано у Програмі дій на 90-ті роки, яку було схвалено на другій Конференції ООН по найменш розвинутих країнах. Пріоритетними напрямами реорганізації заборгованості НРК світове співтовариство розглядає списання значної частини боргових зобов'язань по лінії ОДР, надання нових фінансових коштів переважно у формі субсидій, субсидіювання виплат відсотків по багатосторонній заборгованості та рефінансування на пільгових умовах виплат капітальної суми боргу ВБ. Це допоможе НРК стати кредитоспроможними, оздоровити платіжний баланс і збільшити приплив фінансових ресурсів.

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть сучасні критерії визначення рівня соціально-економічного розвитку найменш розвинутих країн.

2. Охарактеризуйте специфічні риси та ознаки господарської структури НРК.

3. Чому аграрний сектор має ключове значення для економічного розвитку НРК?

4. Що зумовило здійснення глибоких ринкових реформ в економіці НРК?

5. Розкрийте основні напрями реформування державного сектора економіки НРК.

6. Порівняйте різні методи приватизації державних підприємств в НРК.

7. Що стримує лібералізацію кредитно-фінансової системи НРК?

8. Охарактеризуйте складові сучасного зовнішньоекономічного потенціалу НРК.

9. Що призвело до скорочення частки НРК у світовому експорті та імпорті протягом 70- 80-х років?

10. Для чого потрібна лібералізація зовнішньоторговельних режимів НРК?

11. Визначить місце і роль офіційної допомоги розвитку в системі зовнішнього фінансування економіки НРК.

12. У чому полягає специфіка зовнішнього боргу НРК?

13. Які нові механізми були створені у другій половині 80-х років для врегулювання зовнішніх боргових зобов'язань НРК?

Зміст | Далі